Було це в давню давнину. Жив собі під лісом бідний лісоруб. Щодня ходив він рубати дерева. От якось зібрався він до лісу. Жінка дала йому в торбу харчів і почепила через плече баклагу з водою, щоб він собі підживився в лісі.
Надумав лісоруб того дня зрубати великого дуба. Взяв сокиру та як розмахнеться — ніби хотів за одним ударом повалити дерево. Та не встиг рубнути, як з дуба почувся жалібненький голосочок, і перед лісорубом стала фея.
— Не рубай, пожалій цього дуба, — каже.
Лісоруб мало не впав із дива. Хоче щось сказати, та не вимовить і слова.
Потім оговтався трохи і промимрив:
— Що ж, нехай буде по-твоєму.
— Воно ж і для тебе краще, — каже фея.— Я вам із жінкою віддячу за це: виконаю троє ваших бажань.
Сказала так і щезла. А лісоруб узяв сокиру та й пішов додому з торбиною й баклагою через плече.
Довго він ішов, та все сам собі дивувався, що це воно з ним сталося. Коли ж добрався, нарешті, додому, то був такий ухорканий, що тільки й думки мав, аби сісти спочити. Може, то фея йому поробила, хтозна. Ну, сів він біля коминка, і враз так йому схотілося їсти, хоч до вечері ще було далеко.
— Чи немає в тебе чого попоїсти, моя господине? — каже.
— Годин за дві буде, — відповіла жінка.
— Ех, — мовив лісоруб, — якби оце мені гарне кільце кров’янки!
Ще й не доказав, як раптом лясь! — упало на стіл кілечко кров’янки, та таке смачне на вигляд!
Здивувався лісоруб, а жінка його геть нестямилася з дива.
— Що це воно таке? — питає.
Тоді й згадав він, яка йому трапилась пригода, і розказав усе жінці. А та слухала-слухала та раптом як гримне на чоловіка:
— Ох ти ж дурню нетесаний! Бодай тобі та кров’янка до носа приросла!
Тільки це сказала, а кров’янка шасть зі столу та так і пристала лісорубові до носа!
Смикнув він раз, удруге — ні, не відривається. Смикнула й жінка — ні, приросла кров’янка до носа!
— Що ж його робити? — каже лісоруб.
Та, на щастя, згадав, що лишилось ще одне бажання — одне-однісіньке і останнє. От він чимшвидше й побажав, щоб кров’янка відпала.
Лясь! — і вже вона серед столу.
Отак, хоч і не довелося лісорубові кататися з своєю жінкою в кареті, вбиратися в шовки-оксамити, — а все ж таки був він радий, що все щасливо скінчилося.
