Колись дуже давно жили бабуся і внучка. Бабуся стала такою старою, що вже не могла працювати. А внучка була дуже лінива. З кожним роком бабуся ставала все старішою і кволішою. От дожила вона до весни та й думає: «Пити-їсти треба, люди он уже сіють, треба і нам щось посіяти». Каже бабуся про це внучці.
— Не треба, бабуню,— відповідає їй внучка.— Ти вже стара, до осені помреш, а там, дивись, трапиться добра людина та й візьме мене в свою сім’ю. Нащо нам хліб?
Так вони нічого і не посіяли.
Настала осінь. Люди зібрали з поля хліб. Баба не вмерла, а внучку ніхто не взяв до себе на виховання. Стали вони голодувати.
Зайшла якось до них сусідка, побачила, що бабі з онукою зовсім нема чого їсти, і сказала:
— Прийшли б та взяли у мене трохи проса…
Пішла сусідка. Бабуся й каже онуці:
— Сходи, внуко, принеси проса!
А внучка відповідає:
— Чи треба, бабусю? Може, просо у неї погане…
Всю зиму голодували бабуся з внучкою і ледве не померли, А тільки-но почалась весна — онука вийшла на роботу в поле.
— Навіщо працювати? — сміялися з неї сусіди.— Бабуся твоя вже стара, недовго їй жити. А тебе хтось візьме на виховання. Нащо вам хліб?
— Е ні,— відповідала онука.— Я тепер все зрозуміла. Недарма старі люди кажуть: якщо збираєшся на літнє кочування, спершу засій поле.
