Жили дід та баба. У діда був півник, а в баби курочка ряба.
Пішли півник і курочка на смітничок. Півник дідів грібся, грібся на смітнику і вигріб бобинку. Курочка бабина греблася, греблася і вигребла горошинку. Понесли вони це добро у двір. Півник свою бобинку віддав дідові, а курочка свою горошинку — бабі.
Баба каже дідові:
— Давай посіємо це насіннячко.
А дід каже:
— Ні, бабо, краще давай їх змелемо,— і спечемо на свято пиріжок.
Ну, спекли вони пиріжок.
Баба поклала його на вікні, щоб він прохолов, і каже:
— Пильнуй, онучко-противнючко!
Пиріжок лежав, лежав на вікні та скік на стіл!
— Пильнуй, онучко-противнючко!
А далі скік на лаву!
— Пильнуй, онучко-противнючко!
Скік на землю!
— Пильнуй, онучко-противнючко!
Скік за поріг!
— Пильнуй, онучко-противнючко!
Скік за поріг! — і покотився дорогою… Побачив його заєць, гнався, гнався, а пиріжок каже:
— Я від баби утік, я від діда утік, від онучки утік і від тебе втечу!
І не догнав заєць пиріжка. Побачив його вовк, гнався, гнався, а пиріжок каже:
— Я від баби утік, я від діда утік, від онучки утік, від зайця утік і від тебе втечу!
І покотився. Забачив його ведмідь і погнався. Гнався, гнався, а пиріжок каже:
— Я від баби утік, я від діда утік, від онучки утік, від зайця утік, від вовка утік і від тебе втечу!
І втік від ведмедя. Напослідок угледіла його лисиця і побігла за ним. Він і тій почав казати:
— Я від баби утік, я від діда утік, від онучки утік, від зайця утік, від вовка утік, від ведмедя утік, від тебе поготів утечу!
А лисиця каже:
— Ой пиріжечку! Яка твоя пісенька гарна! Але шкода, що я не чую, бо вже стара. Заспівай іще!
Пиріжок тільки почав співати, а вона підбігла та й хапнула його. Серединку виїла, а замість серединки напхала піску з багнюкою. Тоді пішла собі далі. Іде, аж пастухи пасуть худобу. Прийшла вона до пастухів та й каже їм:
Пастушки, пастушки, ви дайте мені бичка-третячка, а я вам віддам пиріжок.
Пастухи дали лисиці бичка-третячка, а лисиця пастухам віддала пиріжок. Віддала пастухам пиріжок та й каже їм:
— Не їжте його, доки я з бичком зайду за гору!
Пастухи так і зробили. А лисиця як тільки зайшла за гору, так швиденько повела бичка-третячка в лісок. Прийшла лисичка в лісок та й давай собі сани вирубувати, рубає і примовляє:
— Рубаю, рубаю один раз! Рубаю, рубаю два! Рубаю, рубаю три! Рубаю, рубаю чотири! Рубаю, рубаю п’ять! Рубаю, рубаю шість! Рубаю, рубаю сім! Рубаю, рубаю вісім! Рубаю, рубаю дев’ять! Рубаю, рубаю десять!
І зробила сани. Запрягла до саней свого бичка-третячка та й поїхала. їде, їде, аж біжить заєць.
— Лисичко-сестричко, поїду і я з тобою.
— Ой ти, зайче косий! Хіба ти не бачиш, що мій кінь плохенький, сани мої благенькі і сама я ледве їду? Та нехай уже, їдь собі! Сідай на сани!
Поїхали вони удвох. їдуть, їдуть, аж біжить вовк.
— Кумонько-голубонько!
Пусти мене на саночки!
— Ох ти, вовче — негарний хлопче! Хіба ти не бачиш, що коник мій плохенький, сани мої благенькі, а ми й так уже вдвох їдемо? Ще й ти просишся! Але нехай, їдь собі! Сідай на сани!
Поїхали вони утрьох. їдуть, їдуть, аж біжить ведмідь.
— Кумко-голубко, поїду і я з тобою.
— Ой ти, клишоніг! Хіба ти не бачиш, що кінь мій плохенький, сани мої благенькі, а ми й так уже втрьох їдемо? Ще й ти просишся з нами їхати! Але нехай, їдь собі! Сідай на сани!
І поїхали вчотирьох. їдуть, їдуть, аж біжить лис.
— Лисичко, поїду і я з тобою.
— Хіба ти не бачиш, що ми і так їдемо вчотирьох? А кінь мій плохенький, сани мої благенькі. Коли б ще не обламалися, як ти сядеш. Ну, та нехай, їдь собі, нічого не вдієш! Сідай на сани!
І поїхали вони вп’ятьох. їхали, їхали, аж ось сани трісь! — і поламалися. Вони всі й попадали додолу. Упала лисиця та й давай сваритися:
— А що, хіба я не казала: мої сани благенькі, коли б не обламалися?! Аж воно так і є! А все ви винні. Понасідало повні сани!.. Що ж його робити?! Треба думати й гадати, як те лихо виправляти!.. Та що тут довго думати? Нехай заєць іде дерево на сани рубати, бо він перший напросився їхати!
Пішов заєць до лісу дерево на сани рубати. Рубав, рубав, а приніс одну різку березову!
Як почала лисиця зайця лаяти:
— Тобі, зайче косий, мабуть, і лісу не було! Ходи ти, вовче, дерево на сани врубай: ти сідав слідом за зайцем!
Пішов вовк до лісу дерево на сани рубати. Ходив він, ходив лісом, доки знайшов-таки корчомаку. От і приносить її до лисиці. Як стала лисиця на нього сваритися:
— А ти, вовче, ти, поганий хлопче! Чи тобі також лісу не було! Які ж із корчомаки сани? Ходи ти, ведмедю, сани робити!
Пішов ведмідь до лісу дерево на сани шукати. Вирвав він ялину й тягне її до лисиці. Як приволік він до лисиці, як стала на нього лисиця сваритися:
— Ох ти ж, клишоноге невдатний! Які ж із неї сани?.. Ходи ти, лисе, сани робити!
Пішов лис до лісу дерево на сани рубати. Ходив він, ходив, рубав, рубав і зрубав патичок вільховий. Як приніс лис патичок вільховий, як лисиця давай на нього гримати:
— Чи тобі лісу не було? Та сам подивися, які з цього дрючка сани?
Доведеться самій іти дерево на сани рубати! Пішла лисиця лісу рубати. Прийшла та й каже:
— Рубаю, рубаю один раз! Рубаю, рубаю два! Рубаю, рубаю три! Рубаю, рубаю чотири! Рубаю, рубаю п’ять! Рубаю, рубаю шість! Рубаю, рубаю сім! Рубаю, рубаю вісім! Рубаю, рубаю дев’ять! Рубаю, рубаю десять!
І зробила сани. Ну, а тим часом заєць, вовк, ведмідь і лис стояли коло бичка-третячка. Стояли вони, стояли, потім узяли та кишки в бичка-третячка випустили зсередини і поїли. А тоді взяли та соломою його напхали і підперли кілоч ком, щоб не падав.
Аж привозить лисиця саночки. Запрягла в них бичка-третячка та каже:
— То сідайте, поїдемо!
Сіли вони на саночки. Лисиця стала поганяти:
— Гей, бичок-третячок! Но!
А бичок-третячок ні з місця. Нокала вона, нокала, гейкала, гейкала, нічого не зробила! От вона й говорить до зайця:
— Злізь ти, косенький заєньку, піджени бичка-третячка.
Заєць, злізши з саней, пішов наперед та давай гукати:
— Но! Но!
Нокав, нокав, кричав, кричав — нічого не зробив, не підігнав того коня. Пішов тоді підганяти вовк. Він так само нокав, нокав — бичок ні з місця. За вовком пішов підганяти ведмідь клишоногий. Той так само не підігнав. Пішов за ведмедем лис — і той так само — не підігнав. Злізла тоді з санок сама лисиця. Підійшла вона до бичка-третячка та давай знову гейкати! Гейкала, гейкала — та дарма. Коли дивиться — аж у бичка-третячка з боку соломина стирчить. Ухопилася вона за ту соломину та потягнула, бичок-третячок одразу й завалився! Обдивилася лисичка: аж коник її — бичок-третячок — соломою напханий. Здогадалася вона, що це наробили такого заєць, вовк, ведмідь і лис, та й задумала їх зі світу зжити.
Пішли вони далі. Ішли, ішли, привела їх лисиця до річки. Не знають вони, як перейти їм річку. Лисиця тоді й каже зайцеві:
— Зайчику, ти найлегший, тобі першому переходити!
Заєць не сперечався і поплив через річку. Плив, плив та й утопився. Тоді став перепливати вовк. Як почав він гребти своїми лаписьками — і переплив. За вовком черга перебродити ведмедеві. Брів той, брів, поплив та й захлинувся. Став перебиратися лис, і той утопився.
Після всіх стала переправлятися через річку лисиця. Вона розпушила свого довгого хвоста — і перебралася.
Стала вона тоді думати-гадати, як би тут зжити зі світу вовка. Думала, думала та й надумалася-таки: подружилася з ним і покумалася.
Ось раз у дощ вовк ходив, ходив та змерз. Іде дорогою через ліс і труситься. Аж назустріч йому лисиця. Радий вовк став, що стрівся з лисицею:
— Здоров, кумасю!
— Здоров, кумцю!
— Ох, аби ти знала, як я змерз! Ось уже третій день, як шукаю кравця, щоб він мені пошив сірячок або кожушок, бо така холодюка! Та нема ніде кравця!
— О, кумцю! Я тобі пошию кожушок, дай ось стільки і ще стільки овечок.
— Добре ж, кумочко! Я тобі принесу скільки ти хочеш овечок!
— А я тут у ялиннику пересиджу, а ти, куме, швидше неси, щоб хто-небудь не перешкодив нам.
Вовк мерщій побіг до пастухів. Підкрався, підкрався, таки поцупив найкращу овечку та приніс до лисиці. Лисиця тут же стала мірку знімати.
— Ой, кумцю, іще ж багато треба. Біжи ще принеси овечку. Вже як шити, то шити кожух ладний!
Вовк побіг іще овечку красти, а лисиця скоренько овечку облупила, шкуру повісила сушитися, а м’ясо швиденько до своєї нори занесла, а тоді прибігла й сіла кроїти.
Аж вовк несе вже й другу овечку. Лисиця і з цією так само зробила, а вовка послала ще овечок носити. Носив він, носив, поки лисиця наклала повні нори м’яса. Тоді заходилася шити вовкові кожушок. Пошити пошила, тільки не оторочила. Як приніс вовк останню овечку, лисиця йому й каже:
— Ну, кумцю, я вже кожух пошила, тільки ще не оторочила. А ти, кумцю, піди та вибери найліпшого коня. Але ти довго шукатимеш такого коня; ходімо краще, я тобі покажу!
Вовк і пішов за лисицею. А лисиця завела його до маєтку, в панський сад. У тому саду прив’язаний стояв найгарніший панський кінь. Як прийшли вони в сад, лисиця й каже вовкові:
— Я тебе навчу, як привести цього коня, бо він дуже сильний. Ти візьми його за мотузку, край мотузки закрути на шию собі, бо він, чого доброго, вирветься в тебе. А я тобі його підганятиму.
Вовк так і зробив: узяв мотузку, обкрутив довкола шиї та й зав’язав. Тоді лисиця як розпушить свого довжелезного хвоста та як кинеться до коня… А кінь як злякається, та як побіжить від страху полем, та як потягне вовка! А лисиця біжить ззаду та кричить:
— Упирайся, кумцю, в межу, упирайся!
Вовк послухав лисицю та вперся в межу. Кінь як побіг, так його й задавив. Лисиця була дуже рада: вона тільки цього й хотіла. Побігла вона тоді в свої нори м’ясо уплітати. Пожерши все, вона знову пішла на роздобутки, та й сама не повернулася.
