Косив у лузі косар. Стомився і сів під кущем відпочити. Узяв торбинку, розв’язав і заходився їсти.
Виходить з лісу голодний вовк. Бачить — косар під кущем сидить і щось їсть.
Надходить до нього вовк.
— Ти що їси, чоловіче?
— Хліб,— відказує косар.
— А смачний він?
— Ще б пак!
— Дай мені покуштувати.
— Будь ласка!
Одломив косар шматок хліба і дав вовкові.
Сподобався вовкові хліб. Він і каже:
— Хотів би я щодня хліб їсти, але де мені його брати? Порадь, чоловіче!
— Добре,— каже косар,— навчу тебе, де і як хліб брати.
І почав він учити вовка:
— Спершу треба землю зорати…
— Тоді й хліб буде?
— Ні, братику, стривай. Потім треба землю заборонувати…
— І можна хліб їсти? — замахав вовк хвостом.
— Що ти, зажди ще. Раніше жито посіяти…
— Тоді буде хліб?
— Ні ще. Дочекайся, доки жито зійде, холодну зиму перезимує, навесні виросте, потім закрасує, потім почне наливати зернятка, потім достигати…
— Ох,— зітхнув вовк,— дуже ж довго чекати. Але тепер я вже наїмся хліба досхочу!
— Де там наїсися! — перебиває косар. — Рано ще. Спершу достигле жито треба зжати, потім у снопи пов’язати, снопи ці в копи поставити. Вітер їх провіє, сонечко просушить, тоді вези їх на тік…
— І хліб їстиму?
— Який нетерплячий! Спершу треба снопи обмолотити, зерно в мішок зібрати, мішки до млина завезти та борошна намолоти…
— І все?
— Ні, не все. Борошно треба замісити у діжі й чекати, поки тісто підійде, тоді в гарячу піч садити.
— І спечеться хліб?
— Еге ж, спечеться хліб. Отоді й наїсися його,— скінчив косар науку.
Задумався вовк, потім почухав лапою потилицю й каже:
— Ні, ця робота дуже марудна й тяжка. Краще порадь мені, чоловіче, як легше їжу добувати.
— Ну що ж,— каже косар,— якщо не хочеш тяжкого хліба їсти, пораджу тобі легкий. Йди на вигін, там кінь пасеться.
Пішов вовк на вигін. Побачив коня.
— Коню, коню! Я тебе з’їм.
— Що ж,— каже кінь,— їж. Тільки спершу зніми з моїх ніг підкови, щоб не поламати тобі зуби об них.
— А й справді,— погодився вовк.
Нагнувся він підкови знімати, а кінь як ударить його копитом у зуби…
Перекинувся вовк і ну тікати.
Прибіг до річки. Бачить — на березі гуси пасуться. «Чи не з’їсти мені їх?» — думає. Потім і каже:
— Гуси, гуси! Я вас з’їм.
— Що ж,— відказують гуси,— їж. Але спочатку зроби нам одну послугу перед смертю.
— Яку? — питає вовк.
— Поспівай нам, а ми послухаємо.
— Це можна. Співати я мастак.
Сів вовк і давай співати. А гуси крилами — мах, мах! Знялися й полетіли.
Провів вовк гусей очима і пішов далі ні з чим. Йде та й лає себе найгіршими словами: «Чи не дурень я, га? Нащо я погодився співати гусям? Ну, тепер кого не зустріну з’їм!» Тільки він так подумав, коли бачить — плентається дорогою старий дід. Вовк підбіг до нього.
— Діду, діду! Я тебе з’їм.
— Чого так квапитись! — каже дід.— Давай спершу табаки понюхаємо.
— А смачна вона?
— Спробуй, то знатимеш.
— Давай!
Вийняв дід із кишені капшук з табакою, сам понюхав і вовкові дав.
Як нюхнув вовк з усієї сили, то цілий капшук тютюну вдихнув у себе. А потім як почав чхати — на весь ліс… Нічого од сліз не бачить, усе чхає. Так із годину чхав, поки всю табаку не вичхав. Оглянувся потім, а діда й сліду нема.
Пішов вовк далі. Йде він, іде, коли бачить — на полі отара овець пасеться, а пастух спить. Нагледів вовк в отарі найбільшого барана, схопив його й каже:
— Баране, баране! Я тебе з’їм.
— Що ж,— каже баран,— така моя доля. Але щоб не мучитись мені довго та й тобі щоб не ламати зубів об мої старі кістки, стань краще онде край того видолинка і роззяв рота, а я зійду на пагорок, розженуся і сам ускочу тобі в рота.
— Спасибі за пораду,— сказав вовк.— Так і зробимо.
Став він край видолинка, роззявив рота і чекає. А баран вибіг на пагорок, розігнався та — трах! — рогами вовка в голову. Аж іскри посипалися в того з очей, світ йому затьмарився.
Очухався вовк, повертів головою та й гомонить сам до себе:
— Цікаво: з’їв я його чи ні?
А тим часом косар кінчив роботу та йде додому. Почув він вовкові слова і каже:
— З’їсти то не з’їв, а легкого хліба спробував.
