Сімдесят небилиць

Бурятська казка

Кажуть старі люди, наче багато-багато років тому, в прадавню давнину жив один хан. Ніде не було такого злющого володаря, як він. Ніщо його вже не цікавило: ані розваги, ані бенкети й гульня, ані полювання в степах та лісах, ані державні справи — усе йому набридло, усе надокучило. Нікого він не хотів бачити, й слуги давно вже забули, коли їхній володар востаннє сміявся. Так і сидів хан — похмурий, самотній, сидів та чахнув од люті.

І раптом спало йому на думку розважитися по-своєму, й розіслав він скрізь по улусах такий наказ:

«Хто розповість ханові сімдесят небилиць, без крихти правди, без зупинки, той дістане такий в’юк золота, який зможе піднести найдужчий верблюд.

А як хто, собі на лихо, запнеться чи розповість хоч один правдивий випадок, того зариють живцем у землю».

Ледве оголосив цей наказ — так і посунули до хана вславлені вигадники й брехуни. Але ніхто з них не зумів догодити лютому ханові: ні-ні та й зірветься з язика правда, навіть у такого балакуна, який з самого малечку тільки те й робив, що брехав. Через те загинуло дуже багато людей: вже й не стало охочих оповідати ханові сімдесят небилиць.

Але жив у далекому улусі один бідний хлопчина, і нікому він у житті не збрехав, хоч спритний був, як сім чортів, і розумний, як сто ханських мудреців.

Ходив той хлопчина босий і влітку, і взимку; сорочка на ньому в лахмітті, штани діряві — латка на латці. І надумався хлопчина спробувати: чи не вигадає хоч він оті сімдесят небилиць? Прийшов до ханського палацу й постукав. Загавкали пси на подвір’ї, зарипіли ворота.

— Чого тобі треба? — питаються слуги.

Каже хлопчина: так, мовляв, і так, а сам стоїть собі спокійнісінько.

— Ану, йди геть звідси, поки голова на плечах ціла! — гримнула на нього сторожа.

— Я прийшов забрати свій в’юк золота, що його зможе піднести найдужчий верблюд,— спокійно каже хлопчина.

Здивувалася сторожа і пропустила сміливця в ханські покої.

На великих пухових подушках, розцяцькованих у вісім 6арв, лежав сердитий хан. Обабіч дверей стояли і трусилися з жаху нойони. Навшпиньки бігали слуги, на золотій таці ставили перед ханом різні страви в срібних чарках, носили різні напої.

Нічого не хоче хан, усе йому набридло. Стоять нойони ледве живі: «Ой, буде сьогодні лихо! — міркують,— Хан з люті навіть їсти перестав».

Побачив хан обдертого хлопчину.

— Чого тобі треба? — гукнув, аж затрусився спересердя.

Хлопчина вклонився й спокійно відповів:

— Всемогутній хане, я прийшов з твого наказу — розповісти тобі сімдесят небилиць.

— Що-о? — заревів хан, витріщивши налляті кров’ю очі. Та як ухопить свій десятигранний жезл з діамантовою голкою.— Ти, паскудний хробак, хочеш, мабуть, щоб тебе відразу живцем у землю зарили?

— Всемогутній хане,— ще спокійніше мовить хлопчина,— мудреці повідають: не вбивай тварини, не виточивши з неї крові; не вбивай людини, не вислухавши її спершу. Ось послухайте спершу мої сімдесят небилиць.

Прикусив хан язика, помовчав з хвилину, якось поборов свою лють і каже:

— Слухаю, собако, починай!

Навіть сісти не дозволив хлопчині, а той схрестив на грудях руки і почав:

— Всемогутній хане! Те, що зараз почуєте, сталося в давню давнину — аж учора. Небо тоді було завбільшки з пітник, що його кладуть під сідло, а земля не більша за верблюже копито.

Мати ще й не народила мене, а я вже випасав табун свого онука, хоч було мені тоді лише десять років.

Одного разу в страхітливу спеку, обливаючись потом і трусячись од холоду, я гнав коней на водопій. Підійшов до річки, аж бачу — вона замерзла і крига на ній блищить. Хотів був прорубати сокирою ополонку, та крига така товстелезна, що й сокира її не бере. Тоді я наставив сокиру на кригу, одірвав свою голову з-поміж плечей, міцно взявся за шию обома руками й давай щосили гатити по сокирі головою.

Всемогутній хане! Думаєте, що сталося? Один лише раз ударив і вирубав такенну ополонку — сотню коней враз напоїти можна.

Напилися мої коні й стали пастися на кризі. Коли бачу — нема в табуні рябої кобили, а мені ж вона дорожча за власне життя! Скинув я з себе козячий кожух — вистругав палицю зі свого поту, встромив палицю в кожуха, видряпався на неї, дивлюся: нема моєї кобили, нема моєї рябої.

Устромив у палицю свого кістяного ножа, видряпався на нього, дивлюся: як нема, так і нема кобили.

Зажурився я, витяг з серця голку-журбу, встромив у ножа, дивлюсь крізь вушко. Ай-ай! Бачу кобилу, бачу мою рябу на чорній скелі біля Чорного моря. Водяний жеребець навкруги скаче, водяний пил здіймає.

Зробив я із своєї палиці човна, зробив з ножа весельце й поплив до того острова. Доплив я добре, але дорогою вдарилося об мого човна морське шумовиння; загойдався човен, захлинувся я й почав тонути. Тоді сідаю на весло, веслую своїм човном, і що б же ви думали й оком не змигнув, як доплив до острова. Але ряба моя кобила здичавіла, й не спіймати б мені її, якби я не сплів з її хвоста мотузку та не зашморгнув рябої. От спіймав я кобилу та й помчав морем, аж море загуло, а позаду жену жеребця водяного. Раптом моя ряба спіткнулася об хвилі й почала тонути. Що його робити? Миттю пересів я на жеребця, а кобилу погнав слідом за ним. Отак і вискочив на берег, доїхав до свого табуна. Але їсти хочеться — страх! На щастя, вискочив звідкілясь десятиногий заєць і кинувся навтіки. Прив’язав я поспіхом свою рябу кобилу, напнув тятиву стріляю — заєць біжить. Аж то стріла полетіла не вперед, а назад. Ще раз напнув, пустив стрілу — але як? Наконечником назад! Стріла прошила зайця наскрізь, та шкура лишилася цілісінька. Почав я збирати сухий гній, щоб розпалити багаття.

Коли бачу — кобила моя форкає, а її хтось тягне вгору. Виявляється, спохвату прив’язав я кобилу не до куща глоду, а до рога кози, що мала тридцять рогів-гілок.

Ледь-ледь наздогнав кобилу… Повертаюся — бачу: господи помилуй! Отой гній, що я назбирав на багаття, знявся аж до хмар і там пурх! — розлетівся на всі боки.

А воно справа не хитра: замість гною назбирав я сонних перепілок: їм не те що не сподобалося лежати купою, а наполохались вони. Отож знов назбирав я гною, розпалив багаття і почав варити зайця в казані без дна. Зварився заєць, але що вийшло? Беру я добрячий шматок, хочу покласти в рота, та горенько моє — рота ж немає!

Я його забув біля ополонки разом з головою. Ай, ай! Та це ще не велике лихо, наїмося й так!

Наївся так, що й на ноги звестися не можу. Обтер руки об халяви унтів і ліг спати. Тільки-но заснув — чую: хтось вовтузиться коло моїх ніг, кричить, галасує. Дивлюся — унти мої б’ються! І чого б, ви думали? А того, що я обтер масні руки об одного унта — він і наївся. А другий лишився голодний і ну лупцювати ситого! Якось розборонив я їх, поклав обіч себе й заснув знову.

Прокидаюсь — бачу: лежить коло мене один унт, отой, що наївся, а другий утік. Що його робити? Запхав я обидві ноги в той унт, що лишився, і помчав навздогін за втікачем. Цілісінький день біжу без відпочинку — немає унта. Місяць біжу немає унта. Вже й рік біжу — все нема й нема мого унта. Насилу добіг до одної оселі, а там бенкет на всю губу. Сидять гості, снують із стравами слуги.

О всемогутній хане! Що ж, ви думаєте, уздріли мої очі? В одному із слуг я пізнаю свого унта. Він весь спітнів, весь був у салі, в м’ясі. Я з подиву аж занімів, а потім гукнув його. Він мало не впустив тацю з м’ясом, бо злякався мене, подумав, що я його зараз битиму. І давай мене пригощати: тягає страви й тягає, а сам усе примовляє:

— Ти пошкодував сала на руках, не обтер їх об мене! А тепер їж. скупий господарю, їж, жаднючий, їж!

Накидав цілу купу м’яса навколо мене. Тоді я вирядив його, щоб приніс мою голову. Приніс він голову, поставив на місце Що це? Ай, ай! Зуби мої, відпочивши, хіба ж так нагострилися. Миттю перемолов я ними все м’ясо. Натяг я на ноги обидва унти й повернувся до свого табуна. Від жирного м'яса почала мене палити спрага. Нахилився я до води й п'ю, п'ю.

Так напився, аж лоба мені роздуло, мов бочку. Хочу підвестися, але де там! Величезна рибина заплуталася мені в бороді. Насилу я витяг оту рибину, бо вона була сім ступнів завдовжки. Обміняв я рибину на чаплю…

О всемогутній хане! Треба вам знати, яка то була чапля. Вона з колодязя пила, не нагинаючись…

Бачить хан, що хлопчина таки розповів сімдесят небилиць жодного разу не збився, і всі небилиці, як одна, вигадані, і вирішив збити його з пантелику.

Як стукне своїм жезлом, як гримне на хлопчину!

— От іще знайшов дивовижу! Колодязь твій був зовсім не глибокий, якщо чапля пила, не нагинаючись.

— Ти правду сказав, всемогутній хане: колодязь таки й справді був неглибокий — жбурнеш камінь вранці, впаде на дно аж увечері.

— І це не диво! — перечить хан.— Адже день тоді був зовсім коротенький.

— І знову ж твоя правда, о всемогутній хане! День і справді був короткий, бо ж твого батька спіймали тоді з краденою овечкою й ледве встигли йому вискубти всього чуба по волосинці, поки він став лисий — як уже настав вечір.

— Брешеш! — гримнув хан, весь перекривившись од люті.

— О всемогутній хане! — ще спокійніше закінчив свої небилиці хлопчина,— Я розповів тільки те, що бачив сам, а якби схотів розповісти те, що від людей доводилося чути, й життя б мого не вистачило на це. Та, якщо маєш час, слухай!

— Геть звідси, негіднику! Віддати йому в’юк золота, і щоб духу його тут не було! — гримнув хан і наступного дня вмер од люті.

Перекладач: М. Пригара

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up