Три сестри

Жили в одному місті дід з бабою і були у них три доньки. Старшу звали Барушка, середню — Доротка, а меншу — Аннушка. Старші були чепурухи; цілий день вбиралися, та перед дзеркалом крутилися, а бідна Аннушка за них працювала. Ніякої роботи вона не гребував, а найбільше любила по дому та по господарству поратися. Правда, обличчя її було не таким білим, а руки не такими м’якими, як у сестер, але все одно була вона і красивіша і миліша від них. Матері б любити Аннушку більше всіх, та вона тільки старшим догоджала і якби батько за Аннушку не заступався, то жилося б їй гірше собаки. Як побачить матір модну новинку, тут же старшим донечкам купує, а коли женихи навколо них увиваються, то натішитися не може. А бідну Аннушку ніколи ніхто і не бачив, крім домашньої прислуги та кількох старих жебраків, яким вона подавала щедру милостиню.

Одного разу в сусідньому місті був ярмарок. Батько теж туди зібрався. Перед від’їздом запитує він дочок, що їм купити. Барушка і Доротка зраділи; та парчу просить, та — сукно, та стрічки вимагає, та — перли!

— А тобі що привезти? — запитує батько Аннушку.

— Мені багато не треба, тату. Що по дорозі за ваш капелюх зачепиться, то мені і привезете.

— Ну, це не важко, — посміхнувся батько.

— Їй нічого не треба, замазурі, — втрутилися сестри.

— Вона нітрохи не гірше за вас і теж вбиратися любить, — відповідав їм батько докірливо.

— Та хто на неї дивитися буде? — закричала мати і виштовхнула Аннушку за двері. Поїхав батько на ярмарок, накупив старшим дочкам дорогих подарунків, додому повертається. А як їхав повз ліска, то зачепився капелюхом за горіхову гілку. Згадав він про Аннушку, зірвав три горішка, повернувся додому і каже:

— Ось, моя дівчинко, візьми. Що ти просила, то я і привіз, — і простягнув їй гілочку з горіхами.

Подякувала Аннушка батька за подарунок і сховала горішки за пазуху. До вечора стала з колодязя воду набирати, нахилилася, а горішки у воду і звалилися!

— Ах, що я наробила, пропали мої горішки! — заголосила Аннушка, перехилилася через край, горішки дістати старається. Але колодязь був глибоким, а горішки на саме дно пішли. Тут вискакує з колодязя зелена жаба і запитує:

— Що сталося, Аннушка, чому ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли впали в колодязь мої горішки, що тато сьогодні привіз?

— Перестань плакати, я тобі їх зараз дістану.

Стрибнула жаба в колодязь, піднялася нагору, три горішка в роті несе.

— Велике тобі спасибі, добра жабо, — сказала Ганнуся.

— Та чи знаєш ти, що в тих горішках? — запитала жаба.

— А що в них може бути крім ядерець?

— Ні, в них не ядерця, а в кожному дорога сукня, на тебе шита. Коли захочеш, розколи горіх і перевдягнися, — квакнула жаба і в колодязь повернулася.

Не повірила Аннушка. Сунула горішки назад за пазуху, взяла відра і знову за роботу взялася. А ввечері загорнула горішки в чисте полотно і в скриню заховала.

Настала неділя, сестри нарядилися, немов дві пави і відправилися в костел. Мати з батьком і вся обслуга теж у костел пішли, лише Аннушка вдома залишилася, куховарити та господарство охороняти. Працювала, працювала, всі справи переробила, а потім сіла на скриню і заплакала.

— Ах, хоч би одним оком мені в костел заглянути! Та хіба можна йти туди в такій старій сукні? Адже люди з мене сміятися стануть. От якби жаба правду сказала! Дай розколю один горішок, подивлюся, адже у мене ще два залишаться.

Витерла вона грубим фартухом сльози, дістала зі скрині горіх, витягла з кишені ножик, та як стукне по горішку, тільки тріск пролунав.

— Не обдурила! — вигукнула вона, коли в шкарлупці щось блиснуло. І дістала з горіха рожеву сукню, сріблом ткану, срібний пояс і білу вуаль, тонку, як павутина. І ще дістала перлові прикраси і білі туфельки шиті сріблом.

— Одягнуся, та піду загляну в костел, — вирішила Аннушка. Чистенько вмилася і стала вбиратися. Сукня на ній була як влита. Вплела вона у волосся нитку перлів, накинула на себе вуаль і, шелестячи шовками, пішла вулицею.

У костелі люди перед нею розступаються, вперед пропускають, думають, це благородна княжна. А як увійшла Аннушка, — сестри з неї око не спускають., на перли та на прекрасну сукню незнайомої княжни витріщаються. Де їм здогадатися, що перед ними їх сестриця — Аннушка-замазура. Але був у костелі ще хтось, хто від Аннушки очей відвести не міг, — молодий князь, якому навколо всі землі належали. їхав він через місто, зайшов у костел і Аннушку побачив. І хоча крізь вуаль не міг її обличчя розгледіти, здогадався, що повинна бути вона красунею. Запитав одного, запитав іншого, але ніхто про неї нічого не знає. Став князь біля дверей — чекає. Не встиг і оглянутися, як дівчини вже й слід прохолов.

Вдома вона швиденько роздяглася, склала сукню в горішок, замкнула скриню і поспішила на кухню, побоюючись, що вогонь згас і їжа в горщиках не зварилася. Але вогонь весело тріщав, і обід вдався на славу.

— Як все добре вийшло! — раділа Аннушка.

Батьки і сестри додому повернулися, Аннушка їх на порозі зустріла.

— От би й тобі сьогодні в костелі побувати, подивитися, яка там була гарна пані! — знущаються сестри над Аннушкою.

— А я її бачила, — несміливо посміхнулася Аннушка у відповідь.

— Де ж ти її бачила?

— А я сиділа на нашій груші, коли вона повз йшла.

У ту ж хвилину наказали злі сестри наймиту грушу зрубати.

Цілий тиждень ні про що інше розмови не було, тільки про прекрасну дівчину та молодого князя, що за нею поспішав і всюди її шукав.

Наступної неділі всі знову вирушили в костел.

І знову Аннушка все приготувала, вмилася і пішла одягатися. Розколола другий горішок і дістала сукню, білу, як хмара, перлами і діамантами розшиту, діамантові прикраси, білу вуаль і білі туфельки.

— Якщо сестри мене в цій сукні впізнають — вб’ють, не пошкодують. Але мені так хочеться на князя поглянути, — сказала вона собі і поспішила до костелу. А люди вже стоять і чекають, чи з’явиться знову незнайома княжна. Побачили, чемно вклонилися і вперед пропустили. Глянула Аннушка направо, де молодий князь стояв, та скоріше відвернулася. Серце забилось і така туга охопила, що вже краще б їй у кухні залишатися.

Як закінчилося богослужіння, вона швидко піднялася, рибкою прослизнула крізь натовп і заквапилася додому. Князь за нею по п’ятах гнався, та не наздогнав.

— Ну, а сьогодні ти теж княжну бачила? — запитали сестри, коли прийшли з костелу.

— Звичайно, бачила. Я на воротах сиділа.

І тут же наказали сестри ворота з петель скинути. І знову цілий тиждень тільки й мови було, що про князя та про незнайому княжну.

Аннушка з нетерпінням чекала наступного неділі та все про князя згадувала.

На третю неділю всі зібралися в костел раніше звичайного. Тільки вони за ворота — Аннушка всі справи переробила і побігла перевдягатися. У третьому горішку була сукня перлова, червоним золотом ткана, вуаль золотом вишита, прикраси з рубіна, а туфельки золоті. Накинула Аннушка дорогу вуаль і швидше лані помчала в костел.

А князь на двері поглядає, чи скоро княжна з’явиться.

— Ну, на цей раз їй від мене не втікти, — вирішив він. — Я повинен її бачити, повинен дізнатися, хто вона!

І задумав він хитрість: велів своїм слугам дорогу до костелу хвойними гілками вистилати. Стане княжна через хвою перебиратися, забариться, тут він її і наздожене.

Увійшла Аннушка в костел, вклонилася на обидві сторони, опустилася на коліна і стала молитися. За всіх помолилася: за доброго батька, за злу матір, за пихатих сестер і за молодого князя, який так закохано на неї дивиться, та заквапилася додому.

Бачить, перед костелом хвоя розкидана, ну і що з того? Вона звикла через хвою скакати! Підібрала перлову сукню і одним стрибком перестрибнула на іншу сторону. Та тільки одна туфелька з ноги зіскочила і в хвої застрягла.

Вибрався князь з костелу, підняв вишиту золотом маленьку туфельку і сховав її.

Тут підходить до нього стара жебрачка і шепоче:

— Милостивий князь, ця дівиця он у тому будинку живе, — і показує на будиночок батька Аннушки.

Не встиг князь озирнутися, а жебрачки і слід прохолов.

— Стара мене, напевно, дурнем вважає! Хоча, може бути, вона там ховається? — сказав він і попрямував до будиночка.

А в цей час Аннушка укладала ошатне плаття в горішок і сльози одна за одною котилися по її щоках. «Правильно тато казав, — схлипувала вона, — кожному на роду своє написано! Ох, навіщо я ці горішки розколола, навіщо цю красу побачила! Що мені в ній? Тепер вже ніщо на світі тішити мене не буде. Ах, жабо, жабо, навіщо ти мені горішки повернула! А тут ще й туфелька загубилася!» І вся в сльозах пішла бідна дівчинка до кухні. Повернулися сестри додому, але Аннушка їх ні про що більше не питає і на питання не відповідає.

Тільки зібралися за стіл сідати, як в’їжджає у двір прекрасна карета, четвіркою коней запряжена, а в ній князь сидить. Вибіг старий, а тут і сам князь у будинок завітав.

— Правда, що у вас є донька? — запитує він.

— Правда, милостивий князю! — відповідає дружина, а сама чоловікові моргає, щоб мовчав.

— Коли я сьогодні з костелу йшов, знайшов туфельку, та дівчина, якій вона впору доведеться, стане моєю дружиною. Де ваша дочка?

— Вибачте, шановний пане! Вона у нас дуже соромлива і навряд чи при вас туфельку приміряти стане: дайте її мені, я віднесу до неї в світлицю.

Зрадів князь, дав їй туфельку.

А хитра мати схопила туфельку і побігла в кімнату, а там її дочки чекають.

— Ну, доні, — каже мати, — бути однією з вас княжною.

Першою схопила туфельку Барушка, та нога у неї не лізе, п’ята заважає.

— Якщо хочеш княжною стати, відрізай п’ятки, — радить мати.

— І відріжу, — відповідає Барушка.

Мати їй шматок п’яти відхопила, і Барушка туфельку взула. Потім вбралася і вийшла до князя. Бачить князь, туфелька на нозі взута, що тут скажеш? Хоча здається йому, що дівиця і зростом менша і не така гарна. Благословили їх батьки, сів князь з нареченою і з її матір’ю в свою карету і поїхав.

Був у князя маленький песик, князь його дуже любив і всюди з собою брав. Проїхали вони частину дороги і почав тут песик гавкати:

— Гав-гав-гав, наш князь безп’яту дружину додому везе!

— Що ти там мелеш, песику? — запитує князь.

— Гав-гав-гав, наш князь безп’яту дружину додому везе! — вдруге прогавкав песик.

Повернувся князь до Барушки, та наказав туфельку зняти. Зблідла наречена, але послухалася.

— Ах ти, брехуха безсовісна! Ти мене обдурити хотіла? Геть з моїх очей! А ти, — звернувся він до матері, — говори негайно, де та, якій черевичок належить? Чув я, ніби ця красуня в твоєму домі ховається.

— Ах, вибачте, шановний князю! Я не винна, вона йти не захотіла і послала замість себе сестру. Ця у нас сором’язлива, а друга ще сором’язливіша. Наказуйте, я все виконаю, що ви велите!

Взяла туфельку і поспішила до Доротки. А у Доротка палець у туфельку не лізе.

— Не шкода пальця! Відріжемо його! — сказала мати.

— Ріжте, аби мені княжною стати! — відповідає Доротка.

Відхопили їй палець, туфельку напнули і повели до князя. Була вона і зростом вища і гарніша, ніж перша, але не лежала у князя до неї душа. Та робити нічого, посадив він її в карету.

А песик знову гавкає:

— Гав-гав-гав, наш князь безпалу дружину додому везе!

— Що ти там знову гавкаєш? — запитує князь.

— Гав-гав-гав, наш князь безпалу дружину додому везе, — повторює песик.

Звелів князь нареченій туфельку зняти. Дивиться, а пальця немає.

— Ах ви ошуканки! Говоріть, кого від мене ховаєте?

— О, милостивий князю, крім прислуги у нас нікого більше немає!

— Ведіть усіх сюди.

Хотів старий Ганнусю привести, та дружини побоявся, скликав всю прислугу.

Побачив князь щокатих, кремезних дівиць, похитав головою, немає, мовляв, не схожі.

— А більше жінок в будинку немає? — питає він.

— Є у нас ще одна дочка, милостивий князь, — відповідає зі страхом батько, — так вона у нас така замазура і так дурна, що на люди вивести соромно.

— Де вона? Ведіть її до мене.

Сестри від злості почервоніли, надулися, як індики, а стара і зовсім голос втратила.

Не було Аннушки ні у кухні, ні у дворі, а сиділа вона на горищі, на своїй скриньці, і гірко плакала. Рада б з дому бігти, та не знає куди. Раптом чує — батько йде.

— Аннушка, велять тобі вниз спуститися, князь тебе бачити хоче, — каже він їй.

— Князь мене бачити хоче? А хіба він не поїхав з Барушкою?

— Звичайно ж, ні. Звідкись взяв, що в нашому будинку та сама княжна ховається, яку він у костелі бачив. Мати зовсім з глузду з’їхала, стала йому твоїх сестер підсовувати, та він розібрався і тепер злиться і хоче всіх жінок в будинку бачити. Іди, не соромся.

— Почекай мене внизу, татусю, я трохи одягнуся.

Батько пішов, а Аннушка стала вбиратися в перлову сукню, золотом шиту.

— Що мені князь скаже? Чи не накаже покарати за те, що я, бідна дівчина, таку сукню надягла і обманула його? — думала Аннушка, спускаючись вниз.

— Аннушка, — вигукнув батько, — де ти взяла цю сукню?

— Ходімо, я вам усе розповім, — сказала дівчина, накинула вуаль і пішла слідом за батьком у двір, а там князь її вже нетерпляче чекає.

— Як потрапила сюди ця княжна? — запитували сестри. А князь підбіг до неї, за руки взяв і каже:

— Чому ти ховаєш від мене своє благородне обличчя, чому біжиш від мене? Я не ображу тебе, я, як подорожній, блукаючий в темряві, мрію про тебе, як про сонячне світло.

— Ах, милостивий князь, не говоріть зі мною так, ви помиляєтеся! Я не княжна, а лише бідна дівчина.

Відкинула Аннушка вуаль і подивилася на князя своїми прекрасними очима.

— Я не вірю твоїм словам, не може бідна дівчина носити такий дорогий одяг.

— Вона наша дочка, це щира правда, — перебила князя мати, хоча від злості в ній все кипіло, — але де вона цю сукню взяла — не знаю. Говори, паскудне дівчисько, хто тобі дав ці сукні?

— Пробачте, пане! Батько привіз мені з ярмарку три горішка, а в них були ці сукні! Я одягала їх у костел, вважаючи, що ніхто мене не впізнає. Я і знати не знала, що все так обернеться!

— Не бійся, люба, не бійся! Ось тобі моя рука, якщо я тобі подобаюся, ходімо зі мною.

Почувши ці слова, Аннушка залилася рум’янцем і сльози полилися по її щоках. Князь подав їй руку, і вона з радістю простягнула йому свою.

Побачили сестри, що замазура Аннушка княжною стала, підняли крик і на шию їй кинулися, ніби не хочуть з нею розлучатися. А самі від злості ревуть. Лише батько від чистого серця благословив її і щастя побажав.

А коли сідала Аннушка в карету, прибіг песик і загавкав:

— Гав-гав-гав, наш князь везе додому красуню дружину!

— А собачка розумніша за мене, — засміявся князь, сів поруч зі своєю красунею; кучер стьобнув коней, і вони риссю помчали до палацу.

Як від’їхала Аннушка від будинку, перекинувся гнів сестер і матері на бідного батька, і полився на нього потік отруйної брані.

— Молодець, нічого сказати, — накинулася на нього стара, — мене лаяв, що я двох старших розпестила, а ти хіба кращий? Купувати такі дорогі сукні цій замазурі.

— Та заспокойся, коли не знаєш, як усе було, — заспокоював її чоловік. — Звідки мені знати, що в тих горішках заховані сукні? Ви над Аннушкою знущалися, зате тепер вона щаслива!

— Заступайся, заступайся, дочекаєшся, що її князь назад відішле. Не бути їй княгинею. Діставай Барушці і Доротці такі самі сукні, якщо знаєш, на якому дереві ці горішки ростуть!

— Чого ви від мене хочете? Адже я ж вам сказав, що…

— Не відпирайся, — перебила його стара, — не так вже ми дурні, щоб ти нас за ніс водив. Коли не принесеш суконь, так іди до своєї улюблениці, а до нас більше не повертайся.

І, щоб не чути лайки, пішов батько з дому. Підійшов він до того ж самого дереву, зірвав три горіхи і додому повернувся. Побачили сестри батька, побігли назустріч, думаючи, що він їм нові сукні несе. Вихопили у нього горішки з рук і розкололи. І що б ви думали? З кожного горішка вилізла змія, довга, товста, обернулися вони навколо злих сестер і задушили їх. Посиніли вони, на землю впали, а земля розступилася і поглинула їх. І ніхто при цьому ні сльозинки не зронив.

А князь любив свою Аннушку все сильніше і все життя радів, що її в дружини вибрав.