Коли батько й мати померли, їхній син лишився без грошей і майна. На всю домівку була лише стара, але дуже мудра кішка. Якось вона й каже:
— Хлопче, пора тобі одружитись.
— Звісно, пора, але хто за мене піде? Самому хоч зуби клади на полицю.
— Не журися, я вже подбаю про твою наречену.
А десь далеко-далеко жив король-громовик, в якого була донька надзвичайної вроди. Тож вирушила кішка в те королівство. Довго йшла вона полями й лісами і раптом побачила на галявині табун зайців. Вони вистрибували, пустували. Кішка гукнула вухатим:
— Тікайте, зайці, тікайте, бо лихо вам буде!
— А куди?
— Біжіть за мною!
І кішка побігла попереду. Зайці кинулися за нею і так усі бігли, аж поки дісталися до королівського подвір’я. Там кішка метнулася у клуню, а зайці — слідом за нею. Кішка мерщій зачинила двері, а сама прийшла до короля, низенько вклонилась:
— Здоров був, король-громовик!
— Здорова була! А що скажеш?
— Я прийшла сватати твою доньку за короля-попелюха.
— Він хоче взяти доньку собі за дружину? А що ж він прислав на подарунок?
— Зайців. Іди поглянь — повна клуня.
Пішов король подивитися — справді, повна клуня зайців. Довго розмовляв король з кішкою, і наприкінці вона спитала:
— Ну, то віддаєш свою дочку за короля-попелюха?
— А ще побачимо, я з першого разу не можу так обіцяти.
«Ще маю час, не біда!» — подумала кішка, повертаючись додому.
Наступного дня вона знову пішла до короля-громовика. Дорогою кішка побачила зграю лисиць. Вони бавились у холодку.
— Ой, лисиці,— вигукнула кішка,— тікайте мерщій, бо лихо вам буде!
— А куди? — сполошилися лисиці.
— Біжіть за мною!
Добігли вони до подвір’я короля — і прямісінько в клуню. Кішка зачинила двері на засув, а сама пішла до короля, низенько вклонилась:
— Здоров був, король-громовик!
— Здорова була! З чим прийшла? — здивувався король.
— Король-попелюх прислав новий викуп, ходімо подивишся.
Повела кішка короля до клуні, і той, побачивши стільки лисиць, дуже зрадів:
— Оце вже вистачить для всіх моїх родичів!
— Ну, то віддаси дочку? — кішка знову за своє.
— От коли прийдеш іще, тоді обміркуємо все так, як треба.
— Авжеж, прийду неодмінно,— запевнила кішка і почимчикувала додому.
Ідучи до короля утретє, кішка побачила на узліссі зграю вовків.
— Ой, вовчики-братики, тікайте чимдуж,— гукнула кішка,— бо лихо вам буде!
— А куди? — насторожилися сіроманці.
— Біжіть за мною!
І прибігли вовки за кішкою прямо в королівську клуню. Кішка замкнула двері й пішла до короля, низенько вклонилась:
— Здоров був, король-громовик! Піди поглянь, який гостинець прислав тобі король-попелюх цього разу.
Побачив король вовків, дуже зрадів і сказав:
— Гарний дарунок. Хай тепер сам король-попелюх приїде по мою доньку!
Пішла кішка додому й сказала своєму господареві:
— Ну, хлопче, поїдь сам подивися, яку наречену я тобі висватала.
— Я пішов би, але в чому? На моїй одежі латка на латці.
— А це вже мій клопіт, не журися,— сказала кішка.
Вкутала вона юнака в солому, й рушили обоє в дорогу. Дійшли до морського узбережжя, кішка штовхнула хлопця у воду, а сама побігла до короля, вскочила в палац і заволала:
— Рятуйте! Ой, королю, змилуйся — король-попелюх тоне! Коні, слуги — вже все на дні моря!
Прибіг король-громовик на берег, аж там ні коней, ні карет, ні слуг, тільки король-попелюх голий-голісінький у воді сидить, голову виткнув.
Король наказав негайно принести вбрання для короля попелюха. Принесли — кішка все пильно оглянула й пирхнула. Король спитав її:
— Чого це ти так?
— А того, що в короля-попелюха був набагато кращий одяг. Він такого зроду не носив.
Принесли ще розкішніше вбрання, та кішка знову пирхнула:
— І це не таке, як носив мій господар.
Король-громовик здивувався, що жених мовчить.
— Де там йому говорити! Чи ти хоч би слово мовив після такої купелі! — сказала кішка.
Втретє принесли пишні шати — з самого золота й срібла.
— Оці, мабуть, такі, як носив мій король,— сказала кішка.
Причепурився король-попелюх, і всі пішли в палац. І почалося бучне весілля. Столи аж угиналися від дорогих страв та напоїв.
А кішка мовила:
— Ви їжте, пийте, веселіться, а я мушу йти додому, щоб приготуватися гідно зустріти молодят.
Та й подалася в палац старого чорта. Той саме бенкетував зі своїм товариством.
— Тікайте негайно! — гукнула кішка.— Ось іде король-громовик і все рознесе вщент!
— Куди ж нам тікати?
— Біжіть на луг? Там росте високий дуб, то сховайтеся на верхівці. Та поспішайте, бо король-громовик так відлупцює вас, щодо нових віників не забудете!
Кинулися чорти врозтіч, лише один, миршавий, не міг чкурнути з ними, бігав та ойкав:
— Ой, куди я, бідний, подінусь?
— Ховайся в мітлу!
Зосталася кішка сама в пишному палаці, а там—золота, срібла, одягу, коней — всього-всього вдосталь.
Незабаром прибув весільний поїзд. Кішка зустріла гостей радо, щедро почастувала.
Король-громовик і його донька були вражені таким багатством і все розхвалювали диво-палац. А кішка й собі:
— Атож, усе тут гарне, тільки мітла погана, коли б це не завадило вам.
Вдарив король-громовик у мітлу — зостався од неї самий попіл. А кішка знову:
— Все тут гарне, все славне, але боюся, коли б дуб у лузі вам не став на заваді.
Вдарив король-громовик у дуба — тільки попіл розвіявся.
— Ну, тепер все гаразд,— сказала кішка,— живіть, народом правте і дітей ростіть.
