Спіймав вовк на пасовиську лисицю та й кричить:

— Нарешті, сусідонько, я здеру з тебе шкуру! Ох, і давно я на тебе полюю!

— Який з мене, дядечку, наїдок! Поглянь, яка я суха та кістлява. А от сюди щодня приводять вгодоване лоша, спробуй ним поживитись. Ото ласощі! І я вам, дядечку, охоче допоможу завтра спіймати здобич! — сказала лисиця.

— Гаразд,— погодився вовк,— хоч ти й хитрюща, але я повірю тобі й обіцяю віддячити за допомогу. Приходь завтра сюди — порадимося. Інакше я не насмілюсь полювати. Колись негідниця-кобила — я в неї лоша схопив біля болота Кікерпера — так дала мені кованими копитами по голові, що вуха обвисли, мов лопухи у спеку.

— Не бійся, дядечку, нічого! Я знаю, як уполювати лоша,— втішила лисиця.

Рано-раненько наступного дня лоша привели в ліс. У вовка, як побачив те лоша, слина потекла, мов зі стріхи вода в дощ.

Незабаром з’явилась і лисиця, привіталась люб’язно та й питає:

— Ну що, дядечку, почнемо?

— Почнемо раду! — сказав вовк.

— Тут і радитись нічого,— мовила руда,— Я підійду до кобили, заморочу їй голову, а ти мерщій хапай лоша.

— Дуже добре, дуже добре, люба родичко! — зрадів сірий.

Лисиця підійшла до кобили, поздоровкалася та й каже:

— Слухай, голубонько, ти ж знаєш, що вовк — твій ворог і, якби тільки зміг, то порізав би всіх твоїх братів і сестер. Ось і тепер він чекає нагоди, щоб уп’ястися в горло твоєму лошаті. Поглузуймо з нього. Я приведу його сюди, зв’яжу вас хвостами, і ти потягнеш сірого додому. А там твій господар добряче всипле вовкові, а то й шкуру здере.

Кобила погодилася. Лисиця побігла до вовка і пояснила, що лошаті не уникнути його пазурів, коли вона зв’яже вовка з кобилою за хвости.

— Дядечку, не забудь про мене, якщо тобі дістанеться гарна здобич! — попрохала вона.

— Неодмінно, родичко! Голова і ноги — твої,— запевнив вовк.

І вони пішли до кобили. Лисиця міцно зв’язала вовка з кобилою і мовила сірому:

— Бажаю тобі, дядьку, море здоров’я. Та не переїдай — шлунок зіпсуєш!

Тієї ж миті кобила зірвалася з місця і помчала додому, тягнучи за собою вовка. Той і кричав, і благав, і проклинав — ніщо не допомогло, ще й копитами по голові перепадало.

Тут зайчик-побігайчик визирнув з-за куща:

— Ах, ах, вовк їде кобилою в церкву!

— Не глузуй! — зарепетував сірий.— Хто знає, куди мою шию ще сьогодні повернуть!

А лисиця бігла, мов собака, поряд з кобилою та й собі глумилася:

— Дядьку, дядьку, перед воротами стань твердо, мов стовп!

А чи врятувався вовк — у нашій казці не сказано.