Кам’яний царевич

Було це чи не було, — хто може сказати?

Жив собі на світі цар. Дожив він до старості, а дітей не мав. Він дуже горював із-за цього.

Нарешті народився у нього син. Цар не тямить себе від радості, так і тремтить над царевичем, тільки й дивиться щоб з ним чогось не трапилося, щоб біда яка з ним не скоїлася.

Звелів він збудувати високу башту і поселив у ній царевича.

Живе царевич в башті, нудьгує. Не можна йому ні погуляти, ні на коні покататись.

Тільки Сонце щодня заглядає в башту. Полюбило царевича Сонце — щоранку до нього перші свої промені кидає у вікно, посміхається йому, намагається розвеселити.

А царевичу і невтямки це. Встане, до вікна підійде, зіпреться ліктями, вниз на землю, на сади царські дивиться, а на Сонце і не гляне.

Довго терпіло це Сонце, нарешті образилося:

«Що ж це, я його щодня ласкаво буджу, йому першому в башту світло своє посилаю, грію його променями теплими, а він на мене і не дивиться!»

Розсердилось Сонце. Якось вранці ударило воно його своїм променем — і скам’янів царевич.

Знявся в палаці галас і плач. Біжать слуги, біжить цар, плаче цариця.

— Що трапилось? Хто винний? Хто не доглядів?

Сперечаються, ридають, намагаються привести царевича до пам’яті, а царевич лежить, мов кам’яний, нічого не бачить, не чує.

Наказав цар у дрімучому лісі збудувати прекрасний палац, обвести його золотою огорожею і поставити сотню слуг вартувати царевича.

А царевич вдень лежить, як мертвий, а вночі прокидається і оживає. Але з першими променями Сонця знову перетворюється в камінь.

Був у царевича син — хлопчик маленький, та тямущий.

От підріс він і питає у матері:

— Мамо, а де мій батько?

Заплакала молода цариця, довго відповідати не хотіла. Нарешті повела сина в чудову кімнату, де на килимах кам’яний царевич лежав.

— Ось, дитя, твій батько.

І розповіла йому про все, що сталося з молодим царевичем. Замислився хлопчик.

— Мамо, невже не можна нашому горю зарадити? Відповідає йому молода цариця:

— Чула я, дитя, що могла б нам допомогти тільки мати Сонця. Вона одна може у свого сина дізнатися, як твого батька до життя повернути. Та дістатися до неї дуже важко.

— А я виросту мамо і дістанусь, — сказав хлопчик. Зітхнула мати, поцілувала сина, нічого не відповіла.

А хлопчик з того дня свого наміру не забував.

От виріс він прекрасним, сильним юнаком. Приходить якось до матері і каже:

— До побачення, матінко, піду я матір Сонця шукати Хочу з нею порадитись, як нашому батькові допомогти.

Стала його умовляти молода цариця:

— Ти ще молодий, синку. Де вже тобі таку справу зробити.

А юнак відповідає:

— Не можу я бачити, як ви всі навкруги горюєте. Хочу спробувати батькові допомогти.

Взяв він з собою хліба на дорогу, одягнув просту одежу і вирушив у довгу путь.

Ось іде він дорогою і бачить — широке поле лежить, в полі плугатарі землю орють. І плуги, і ремені, і хомути, і вся упряж у них — залізні. Запряжено в плуг по дев’ять пар волів, б’ють їх плугатарі, женуть, а воли ледве ворушаться.

Плугатарі потом обливаються, воли з сил вибились, а за день насилу один крок землі зорюють

Підійшов до плугатарів юнак. Жаль йому їх стало.

— Перемоги вам, — каже.

— І тобі перемоги, — відповідають плугатарі.

— Чи не можна вам чим-небудь помогти? Та ти куди ідеш? — питають плугатарі.

— До матері Сонця, — відповідає юнак. Розказав він плугатарям, куди і чого путь держить. Почали благати плугатарі:

— Як ти такий добрий, так, коли будеш у матері Сонця, дізнайся, чому ми ніяк землі не можемо виорати. Замучилися зовсім, а майже на одному місці тупцюємось.

— Добре, дізнаюсь, — відповів юнак і далі пішов.

Ішов він, ішов, — назустріч йому велика отара овець. Ведуть їх пастухи, а вівці ледве рухаються: вовна у них до землі висить, від спеки вівці гинуть, ледве ногами ворушать.

— Перемоги вам, — сказав юнак пастухам.

Пастухи відповідають:

— І тобі перемоги.

— Чи не можна вам чим-небудь помогти?

— Та ти куди ідеш? — пастухи питають.

Розказав їм юнак про своє лихо. Пастухи і кажуть:

— Як ти така добра людина, то зроби нам послугу: коли будеш у матері Сонця, спитай, що з нашими вівцями робити. Зовсім вони від своєї важкої вовни рухатись не можуть, замучились і нас замучили.

— Добре, спитаю, — відповів юнак і далі пішов.

Ішов він, ішов і бачить — стоїть посеред дороги олень. Уткнувся мордою в землю, а роги у нього такі великі, такі важкі, що йому і голови не підняти. Підійшов до оленя юнак, привітався:

— Що з тобою, оленю, трапилося? Чи не можна помогти тобі?

— Та ось, добра людино, виросли мої роги такі великі і важкі, що мені й з місця не зрушити. Коли будеш у матері Сонця, спитай, що мені з ними робити. Не можу більше так жити.

— Добре, спитаю, — відповідає юнак. — А чи високо твої роги ростуть?

— Та за хмари зайшли, в самісіньке небо уперлися, — олень відповідає.

— Чи не можу я по них на небо вилізти?

— Напевне, зможеш, якщо не боїшся.

— Я нічого не боюсь, — говорить юнак. Схопився він руками за нижні відростки та й поліз по оленячих рогах, як по драбині. Ліз він, ліз і доліз нарешті аж до самого неба.

Пішов він по небу дорогу до матері Сонця відшукувати.

Хмари навкруги пливуть, грім гримить, блискавки справа і зліва спалахують — залякати хочуть хороброго юнака.

А юнак все іде і йде вперед, і думки у нього тільки про тих, кому він має допомогу принести; а найбільше думає він про батька свого скам’янілого.

І ось нарешті приходить юнак до золотого палацу.

Стоїть палац у хмарах на горі, сидить біля вікна бабуся, мати Сонця. Навколо неї світло золоте, очі ласкаво на юнака дивляться і питає:

— Чого прийшов, синку, чого завітав?

Розказав їй юнак про своє лихо. Розказав і про тих, кого він по дорозі здибав.

— Постараюсь допомогти тобі, синку, — відповідає бабуся, — зараз Сонця вдома немає. Як повернеться, про все у нього поспитаю. А ти поки що полеж тут, щоб Сонце тебе не знайшло.

Дмухнула вона на юнака, обернула його на рожеву цибулину і поклала на вікно.

От минув день, — повертається Сонце додому. Посадила його мати, погодувала і питає.

— Давно я з тобою, синку, не розмовляла. Ти цілими днями по небу ходиш, на землю дивишся. Забав мене, розкажи, як люди живуть, що у них чутно.

— Що ж тобі розказати? — говорить Сонце. — От жив в одного царя син. Любив я його, промені йому першому в вікно ранками посилав, грів і ніжив його, а він на мене і дивитись не хотів. Взяв я його і на камінь обернув.

— – Що ж, він тепер назавжди кам’яним і лишиться? — питає бабуся.

— Ні, — відповідає Сонце, — його можна знову оживити. Для цього треба, щоб хто-небудь узяв воду, в якій я ранками умиваюсь, і побризкав тією водою кам’яного царевича. Він знову стане таким, як усі люди.

— Чи не бачив ти ще чого на землі? — питає мати.

— Ще бачив я дурних плугатарів: орють вони волами, а у волів і упряж, і плуги, і хомути — все залізне. Важко волам, тому і не можуть вони землю зорати. Перемінили б упряж на ремінну, зробили б усе з дерева, тільки плуги залишили б залізними, — відразу волам стало б легше.

— Ну, чи не бачив ти ще чого? — питає бабуся.

— Бачив я ще дурних пастухів, — говорить Сонце. — Пасуть вони овець, а вівці так вовною обросли, що й рухатися не можуть. Взяли б пастухи ножиці та й постригли б овець. І вівцям легше стало б, та і з вовни їхньої багато корисного можна було б зробити.

— Бачиш, скільки ти цікавого на землі бачив, — каже бабуся.

— Та це ще не все, — відповідає Сонце, — бачив я ще оленя. Стоїть він посеред дороги, рогами в небо уперся, з місця зрушити не може. І самому незручно, і роги марно пропадають. А як обмився б він у свіжій майській воді, — відпали б роги з його голови. І йому легше стало б, та з його рогів люди багато чого корисного зробити могли б.

Стало Сонце на сон хилити. Лягло воно спати і всю ніч проспало. А вранці встало, умилося і знову по небу покотилося.

Взяла мати Сонця цибулинку в руки, дмухнула на неї — і став перед нею знову юнак-красунь, царський онук.

— Чув ти, що Сонце говорило? — питає бабуся.

— Як же, чув, — – відповідає юнак.

— Так ось тобі вода, неси її своєму батькові, оббризкай його, — і він знову оживе. А дорогою розкажи людям і оленю, про що ти від Сонця дізнався.

Взяв юнак глечик з водою, подякував добрій бабусі і мерщій по оленячих рогах вниз на землю спустився.

— Ну, як, дізнався про мої роги? — олень його питає.

Розказав йому юнак, що про нього від Сонця чув.

Зрадів олень, побіг до свіжого майського джерела, обмився в ньому— і відпали у нього з голови важкі роги. Стало оленю легко й зручно, а люди почали з оленячих рогів гарні кістяні речі виробляти.

Іде юнак далі, бачить — пастухи довгошерстих овець пасуть.

— Ну, що, дізнався про наших овець у матері Сонця? — питають пастухи.

Розказав їм юнак, що Сонце про овець сказало. Зраділи пастухи, зробили ножиці, обстригли овець, а люди відтоді почали з овечої вовни тепле прядиво робити.

Іде юнак далі, бачить — плугатарі волами землю орють і ледь-ледь по полю посуваються.

— Ну, що, дізнався ти про нас що-небудь на небі? — питають плугатарі.

Розказав їм юнак, яка про них розмова на небі була. Зраділи плугатарі, перемінили упряж на волах, і легко стало волам працювати; швидко пішли вони і надвечір ціле поле зорали.

А юнак додому побіг. Прибігає він в палац, а там уже й не думали, що він повернеться. Обняла його мати, повела в покій, де кам’яний царевич лежав.

Зачерпнув юнак води чарівної, оббризкав нею батька.

І став на ноги кам’яний царевич, зарум’янились йому щоки, заблищали очі. Ожив царевич. Міцно притиснув до грудей дружину і сина, потім до батьків побіг.

Влаштував старий цар веселий бенкет. Три дні й три ночі бенкетували.

А тому, хто цю казку слухав, нехай упаде з неба золоте яблучко.

Неждан-богатир

Білоруська казка

Жили собі дід і баба.

Жили, поживали, землю орали, хліб жували. Так і думали свій вік прожити, та неждано-негадано народився у них на старості літ синок.

Синок — та ще який! Волосся світле, очі ясні, сам міцний, сильний. Назвали його старі: Неждан-богатир.

Росте Неждан не щодня, а щогодини, немовби грибок рижик під ялинкою.

Ріс, ріс, та й виріс. Молодим хлопцем став, і таким силачем, що жодний дорослий мужик його в бою подолати не міг.

Стало йому тісно в рідному селі. От він і каже батькам:

— Прощавай, батеньку, прощавай матінко. Хочу я по білому світу поблукати, ніжки свої трохи розім’яти, подивитись, як люди живуть. А коли де ворогів зустріну — спуску не дам.

Плачуть старі:

— Куди ти, синочку? Як же ж ми без тебе зостанемось.

— А ви не плачте, — говорить син. — Погуляю я по світу, та й назад прийду.

Вирядили його батьки в путь-дорогу, і вирушив Неждан-богатир з отчого дому.

Іде він ланами широкими, ярами глибокими, луками зеленими. В’ється перед ним дорога, звивається. І привела його в дрімучий темний ліс.

Спинився Неждан-богатир серед густої ялинової хащі й закричав:

— Чи є тут жива душа? — та й засвистів, щоб знак про себе подати.

Так засвистів, що дерева від страху загойдалися. З гілок листя посипалось, кущі з переляку до землі присіли, дикі звірі без пам’яті в свої нори поховалися, лісові птахи в глухий сушняк кинулися.

А богатир сів на пеньок і чекає — чи не вийде хто на його свист.

Жило в тому лісі семеро розбійників, семеро рідних братів.

Ні проходу, ні проїзду від них нікому по лісових дорогах не було. Хто на дорозі не з’явиться — на кожного кидались, і рідко-рідко хто з їхніх рук живим виходив. Багато років жили розбійники в цьому лісі й нікого не боялися.

Почули вони свист Неждана-богатиря і здивувалися:

— Це хто ж у нашому лісі таким посвистом богатирським свистить?

І пішли на свист.

А Неждан-богатир тимчасом вийшов на просіку, розіклав вогнище і став сало на вогні підсмажувати, хлібом закушувати: проголодався.

Вибігли розбійники з хащі, оточили його:

— Ти ж хто такий? Звідки?

— А ви шо за люди? Чого вам від мене треба? — Неждан питає.

Старший розбійник і відповідає:

— Ми-то здавна тут у лісі живемо, і ліс цей паш. А ось тебе хто до нас послав?

Усміхнувся Неждан-богатир.

— І чого б це ліс раптом вашим став? Хіба ви його садили? Не ваш це ліс, а спільний. А хто я і звідки, — узнаєш, коли зі мною поборешся.

Розсердились розбійники.

— Чи ба, який зухвалий знайшовся! Ну, добре, давай, поборемося. Узнаєш нашу силу — не будеш своєю силонькою вихвалятись.

Взяв старший розбійник залізну палицю у десять пудів вагою і став перед Нежданом-богатирем. Озирнувся Неждан — бачить, стоїть недалеко величезний дуб, такий, що втрьох його не обняти.

Вирвав він його з коренем і закричав:

— Підходь, хто не боїться.

Злякалися розбійники: ніколи такого силача не бачили. Упали вони навколішки:

— Прости нас, славний богатирю, не погуби. Бачимо, що ти найсильніший за нас усіх. Будь у нас за старшого. Ми всі тебе слухатися будемо. Разом-то ми всім світом заволодіємо.

А Неждан-богатир відповідає:

— А навіщо мені всім світом володіти? Не для того я з свого села вийшов, щоб добрих людей кривдити та в страхові держати. Хочу я визволити бідняків від тих, хто над ними свою силу показує. Коли хто хоче над іншими людьми хазяїном бути, — той мені ворог.

— Добре, не будемо ми народ занепащати, — обіцяють розбійники, — тільки візьми нас собі за товаришів.

— Гаразд, — говорить Неждан, — -ходімо далі всі разом.

І пішли.

Попереду Неждан-богатир, а за ним семеро братів, семеро розбійників.

Ідуть вони від села до села, від селища до селища. Збігається народ подивитись на Неждана-богатиря.

А він спиниться в селі, сяде біля хати на призьбі й питає:

— Ну, як, братці, чи добре живете.

— Погано, батеньку, — відповідають селяни, — від панів життя немає. Замучили нас роботою, хліба не дають, останні жили з нас тягнуть.

— А ви, братіки, дружніше живіть, — навчає їх Неждан, — знаєте приказку: «Дружній череді і вовк не страшний». Коли стоятимете всі за одного, один за всіх, — самі богатирями станете. Чого один не може, — весь народ легко зробить. Всі разом ви і панів своїх переможете.

Ходить Неждан-богатир по селах, говорить такі слова, вчить народ. А слова його немовби іскри по хатах розлітаються. Слухає їх народ, вірить Неждану, любить його.

Почули пани про Неждана-богатиря. Злякалися:

— Отак він, чого доброго, навчить наших мужиків своїх панів бити. Ану, лишень, пани, давайте зловимо цього баламута!

— Та не так просто було це зробити. Куди Неждан прийде, — всюди народ його ховає, переховує, скривдити не дає.

Зібралися пани і говорять:

— Ми самі його не впіймаємо. Треба попросити, може, семеро братів-розбійників нам допоможуть.

Набрали пани золота цілу шапку, вибрали ніч якнайтемнішу, підкралися до села, де Неждан ночував, та й просять розбійників:

— Поможіть нам, голубчики. Зв’яжіть ви вашому богатиреві руки й ноги, видайте його нам. А ми вам он скільки золота зібрали. І ще дамо.

Не витримали розбійники — прокинулась у них колишня жадібність до чужого добра. Забули вони свої обіцянки: підкралися потайки до хати, де богатир спав, напали на нього всі разом, зв’язали і віддали панам на розправу.

Зраділи пани-лиходії.

— Либонь, не будеш тепер наших мужиків своїми промовами на бунт піднімати!

І повели вони Неждана по селу. Оточили його солдатами, не дають простому люду підійти ближче, відбити богатиря.

Плачуть селяни:

— Батеньку наш! За справедливу справу ти гинеш. Як же ми без тебе зостанемося?

А зробити нічого не можуть: бояться солдатських рушниць. Привели Неждана на панський двір. Зібралося кругом панів безліч: хоч греблю гати та по головах ходи. Сміються, руки потирають:

Ага, попався, голубчику. Прийшов твій останній деньок!

І кричать пани:

— Утопити його в річці!

— Повісити його!

— Собакам кинути, щоб розтерзали!

А Неждан-богатир подивився, подивився на панів, усміхнувся, плечі розправив, руки розкидав — лопнули мотузки, як ниточки.

Ступив він крок вперед до народу і гукнув:

— Братці! Доки боїтесь панів, не буде у вас ні хліба, ні п’ятаків. А щоб панів прогнати, треба всім дружно на них війною встати. Не сперечайтеся між собою, а ідіть на ваших панів юрбою.

Сказав так богатир — і зник. Кинулись пани у натовп мужиків:

— Лови! Держи!

А Неждана ніде немає. Наче під землю пішов.

Так і не знайшли пани богатиря Неждана. Та довго їм шукати не довелося: незабаром після того повстав на них народ з вилами, з сокирами і прогнав навіки з своєї землі. А заразом і розбійників прикінчив, які Неждана обманом за гроші панам віддали.

По-новому життя пішло на тій землі.

А Неждан-богатир, кажуть, по інших землях тепер блукає, інших мужиків правді навчає.