Страшний дев

Було це чи не було, — хто знає?

Розповідають, що жив-був цар. Задумав цей цар оженитися.

Вибрав він собі наречену — небаченої краси дівчину: очі у неї чорні, як ніч, кучері золоті, губи червоніші за мак червоний, а стан у неї, як молода яблуня.

В усьому царстві не було кращої дівчини.

Оженився цар і зажив щасливо з молодою царицею.

Незабаром народився у них син-царевич.

І спіткало тут царя страшне горе. Ввірвався в палац величезний дев[1], схопив і поніс царицю.

Цар з горя головою об каміння б’ється, погоню за погонею виряджає, — не впіймати страшного дева, не повернути царицю.

Знає цар, що страшний дев безсмертний. Ні вбити, ні перемогти його неможливо.

Плаче цар, побивається, а нічого зробити не може.

От рік минає, другий іде. Став цар потроху своє горе забувати. А царевич росте і росте, скоро зовсім великий виріс Приходить він якось до батька і питає:

— Батеньку, а де моя мати?

Полилися у царя знову сльози з очей. Обняв він царевича і каже:

— Ти ще, синку, в колисці лежав, як твою матір страшний дев викрав і з палацу поніс.

Почув це юнак і спокій втратив. Вдень і вночі йому мати мариться, душить його злоба на дева, спати не дає.

Приходить царевич до батька і говорить:

— Вирішив я, батеньку, страшного дева розшукати і матір свою визволити. Не хочу я, щоб моя матінка у нього в полоні мучилась.

Злякався цар, став сина відмовляти:

— Куди тобі, синку, з девом боротися! його досі ще ніхто перемогти не міг.

— А я спробую, — каже царевич.

І пішов він шукати страшного дева.

Через якийсь час, по якійсь годині приходить він в поле до перехрестя трьох шляхів.

Біля однієї дороги напис на камені: «Хто сюди піде, — скоро додому повернеться» Біля другої: «Хто сюди піде, — не швидко додому дістанеться». А біля третьої: «Хто сюди піде, — ніколи додому не прийде».

«Певно, ця третя дорога і веде до страшного дева», подумав царевич і, недовго роздумуючи, пішов нею.

Ішов він, ішов, дев’ять гір пройшов, дев’ять рік пересік, дев’ять ущелин обминув. І ось доходить він до одного міста.

Бачить царевич — пусто й сумно в місті. Жителі в будинках ховаються, на вулицях ні душі не видно, вогні не горять, ні голосів, ні пісень не чути.

Зайшов царевич в один дім, питає:

— Що у вас у місті за печаль така сталась? Ні людей не видно, ні голосів не чути, вогні не горять, ніхто пісень не співає.

А йому і відповідають:

— Біда у нас у місті, царевичу. Щодня виходить на берег з моря величезний морський кабан і все, що на дорозі не зустріне, пожирає. Тому і ховаємось ми, тому і голосу не подає ніхто.

— Ну, так жити не можна, — говорить царевич, — треба мені піти подивитись, що то у вас за кабан такий.

Іде царевич до берега моря і бачить — стоїть на березі висока башта, верхівкою в небо уперлася, підніжжям у хвилі морські ввійшла. А в башті вікно, і сидить біля вікна красуня: очі, мов ніч, чорні, кучері золоті, губи за червоний мак червоніші, а сама свіжа, як молода яблуня.

Глянула красуня на юнака і ахнула:

— Навіщо ти прийшов сюди? Тут і птиця в небі не літає, і риби в воді не живуть. Тут всі страшного дева бояться.

— А, так це його башта? — питає юнак. — А як ти сюди потрапила, красуне?

— Мене дев з палацу мого чоловіка, царя, викрав. Жила я в щасті й радості; народився у мене син, а дев прилетів і забрав мене від колиски сина.

Зрадів юнак, що матір знайшов.

— Я і є твій син! — вигукнув він — Я тебе визволити прийшов.

— Ох, синочку, важка це справа, — говорить цариця. — Дев сильніший від усіх на світі, і смерть його далеко схована, нікому її не знайти.

— А ти спитай його, матусю, — говорить царевич, — де він силу ховає. Може він тобі і скаже. А я до тебе завтра знову прийду.

От повертається дев у свою башту. Потягнув повітря носом, озирнувся і кричить:

— Тут хтось був! Людським духом пахне.

— Що ти, хто б тут був! — відповідає цариця. — Тут і птиці не літають, — так тебе всі бояться.

Відпочив дев, поїв, попив, а цариця і каже йому:

— Дивує мене твоя сила, дев. Всі тебе і безсмертним, і непереможним називають. В чому ж твоя сила, і де вона схована?

— Під піччю закопана, — відповідає дев. Ліг він і захропів. Вранці помчав дев розбійничати. Приходить царевич під вікно і питає:

— Ну, що, матінко, дізналась?

— Дізналась, синочку, — говорить цариця. — Сила девова під піччю закопана.

— Ти, матусю, прикрась піч якнайкраще, заквітчай її, — навчає царевич.

Повертається увечері дев, дивиться — прибрана піч краще, ніж звичайно, навколо квіти розсипані.

— Це що ж таке? — питає дев.

А цариця ласкаво відповідає йому:

— Ти мені сам дорогий — і сила твоя дорога. От я й прикрасила місце, де вона закопана.

Засміявся дев:

— Не під піччю моя сила, а ось у тому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.

Ліг він і захропів. А вранці знову розбійничати пішов.

Вранці приходить царевич, а мати й каже йому:

— Обдурив мене дев: не під піччю його сила, а он у цьому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.

— Ти цей стовп завтра заквітчай, — відповідає царевич.

Приходить дев з полювання, бачить — заквітчаний мармуровий стовп. Аж до стелі, згори донизу, червоні і білі троянди в’ються. Зареготав дев.

— А в чому ж твоя сила? — питає цариця, а сама ласкаво девові лоба погладжує, в страшні очі дивиться.

— А сила моя — в тому дикому кабані, який щодня з моря виходить, — відповідає дев. — Поки той кабан живий, доти і я непереможним буду. А вбити кабана можна тільки тоді, коли його прямо поміж очей мечем ударити. Ніхто цього не знає, тому і не боюсь я нікого в світі.

Ліг дев, заснув, захропів. А вранці прокинувся і знову розбійничати пішов. Приходить царевич під вікно до матері.

— Ну, синочку, тепер я про все розвідала, — говорить мати. — Сила його — в морському кабані. Треба кабана поміж очей мечем ударити, а інших ран він не боїться.

— Спасибі, матінко, тепер я знаю, що мені робити, — говорить царевич. Взяв він свій меч і побіг до кузні.

Три дні й три ночі гострили ковалі меча царевичу.

Засяяв, заблищав меч страшним блиском. Взяв його царевич і прямо до моря пішов.

Завирувало море, зашуміли хвилі, і вибіг на берег дикий морський кабан. Ікла довгі, страшні, шерсть дибом.

Як помітив кабан царевича — так і помчав на нього з роззявленою пащею. Хоче розтерзати, проковтнути сміливця.

А царевич змахнув своїм мечем та як ударить кабана просто поміж очей і розсік надвоє.

Царевич — до башти. Дивиться, — а з гори спускається знесилений дев. Пропала його сила. Хотів він було на юнака заричати, а царевич як крикне йому:

— Мовчи, чудовисько! Тепер ти в моїх руках. Іди відмикай свої підвали, діставай все, що ти у жителів викрав!

Поповз дев у свої підземелля, почав звідти награбоване добро виносити. Жителі з міста поприбігали — веселі, щасливі, радісні. Хвалять молодця, дякують йому, своє майно розбирають. А царевич посадив матір на спину девові, сів сам і наказує:

— Неси нас у палац, до мого батька.

Поніс їх дев у повітрі в царський палац.

Побачив цар з вікна, що дружина і син повертаються, вибіг зустрічати їх. Від радості сам не свій.

Опустився дев посеред царського двору. Зійшли з нього царевич з царицею. І тут зник дев без сліду. Тільки казка про нього лишилась.