Сирота та безбородий шахрай

Грузинська казка

Було чи не було… Жив собі на світі бідний сирота. Був він голий як бубон, і один як палець. Якось роздобув сирота лантух зерна, відніс його до млина і змолов. Саме тоді і безбородий шахрай приніс у млин лантух зерна. Виходять вони з млина, а безбородий шахрай і каже сироті:

— Ходімо разом додому,

— Ходімо,— відповідає сирота.

І пішли вони. Йдуть собі дорогою, а безбородий каже:

— Знаєш, що зробимо?

— Що? — питає сирота.

— Давай-но з мого борошна тісто замісимо, в твоєму викачаємо і напечемо кренделів.

— Давай, — погодився сирота.

Прийшли вони до сироти додому. Замісили тісто з борошна безбородого, викачали в борошні сироти, наліпили кренделів і спекли їх у тоне[1].

Як побачив безбородий шахрай рум’яні, запечені кренделі, то розгорілися в нього очі, і сказав він сироті:

— Давай-но тепер зробимо так: хто з нас кращу вигадку придумає, тому й дістануться всі кренделі.

— Гаразд,— знову погодився сирота.

Почав безбородий шахрай свою вигадку розказувати.

— Жив собі в нас гусак. Мій дід сам його виростив. І був це такий дивний гусак, що годував усю нашу сім’ю. Чи орати треба було, чи сіно косити, чи їхати куди — завжди наш гусак виручав. Сяду я, бувало, на нього верхи, і гусак, знай собі, скаче полями та горами. От якось мчимо ми з ним лісом, і раптом, де не взявся, вискакує голодний шакал. Як кинеться він на мого гусака і хвать — цілий бік йому зубами вирвав. Гусак упав і ось-ось дух спустить. Але я не розгубився, зрубав дерево і нарізав тонких, гнучких лозин. Заплів гусакові бік, підняв його на ноги, і ми галопом поскакали додому, — закінчив безбородий шахрай і звернувся до сироти: — Ну, сирото, тепер твоя черга.

Почав сирота свою вигадку розповідати:

— У мого батька було сто вуликів. Щодня він коло них порався та бджоли рахував. Якось батько перелічив — однієї нема. Мерщій почали бджолу шукати. Шукали, шукали та й знайшли за морем — ногу вона, бідолашна, зламала й застряла в дорозі. Якісь шахраї погналися за нею, піймали, в плуг запрягли і примусили землю орати. Як побачив батько таке свавілля, розгнівався до нестями. «Хто вам дав її,— кричить,— це моя бджола!» А ті в одну душу: «Ні, мов, хоч трісни, наша». І тут таке зчинилось! До того дійшло, що батько схопив бджолу за вухо і поволік за собою. А у неї шия трісь та й відірвалась! Зосталась у батька в руках сама голівка. Та він не розгубився, вийняв з кишені горіх, змастив його соком бджолину шию і приліпив на місце. Уяви, із шиї бджоли почало рости горіхове дерево! Виросло воно велике-превелике, плодів давало видимо-невидимо. Щороку збирали ми горіхи і продавали. Аж тут унадилася ворона на наш горіх. І почало дерево хиріти, сохнути. Якось батько взяв і кинув на ворону грудку землі. А грудка й прилипла до дерева. І почала вона рости, рости і виросла в добре поле. Розвели ми на тім полі виноградник. Як його доглядали, як його кохали! Удався в нас виноград на славу: грона сяяли на сонці, мов золоті, надійшла пора збирати виноград — рівелі. Та, на лихо, унадилась у виноград лисиця. Всі надії, всі труди марно пропали. Тоді я сказав собі: дай-но підстережу цю негідницю, впіймаю її, заб’ю до смерті. Сказано — зроблено.

Відшукав я хід, яким лисиця у виноградник пробиралась, сів поруч і чекаю. І ось чую, кроки чиїсь — шам, шам… У мене від страху аж жижки затрусилися. Тремчу, а сам думаю — от би спіймати! Дивлюсь — і насправді лисиця з’явилась. Як схопив я її за хвоста, та як почав шмагати лозиною, якою биків поганяють. Раз-два, раз-два! Так я її відшмагав — усю душу з неї витряс. І скільки разів періщив, стільки й листи з її пащі вилітали.

— Листи?! А що ж там було сказано, в листах отих? — здивувався безбородий шахрай.

— А те, що сироті — кренделі, а безбородому шахраєві вишкрібки.

І дісталися всі кренделі сироті.

 


[1] Тоне — вирита в землі піч.

Переклад: Г. Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up