Сонцева дочка

Грузинська казка

Що було, те було, а чого не було, того й не було. Жили собі троє братів, троє бідняків. Зорали вони своє маленьке поле й засіяли: один — ліворуч, другий — праворуч, третій — посередині. Виросла пшениця густа й висока, кращої й не буває!

Та раптом бозна-звідки насунула хмара, вкрила небо, сипонув град, вибив жито на середній пасмужці поля, а пасмужки обабіч колосилися, мов ніде нічого…

Вийшов на поле господар середньої пасмужки, подивився на свою ниву, взяв серпа та й вирушив шукати щастя.

Ішов він, ішов і нарешті прибився до одного багатія. Лан у багатія такий, що одним серпом аби за сто днів вижав. А бідняк і каже багатієві:

— Що ти даси мені, коли я твій урожай зберу за день? — Половину врожаю,— відповів багатій.

Нагострив бідняк серпа і ну до роботи. Усе поле вижав серпом, усенький хліб у снопи пов’язав, заходився коло останнього снопа,— зирк — сонце заходить. Зняв бідняк шапку, вклонився сонцеві:

— Не сідай, зажди трохи.

Але сонце не послухалося. Прийшов багатій, глянув на вижате поле, здивувався і сказав біднякові:

— Слово дорожче од грошей. Забирай половину врожаю! А бідняк подивився на незв’язаного снопа і каже:

— Не треба мені нічого. Я не виконав обіцянки. Не щастить мені.

І пішов.

Дістався він до іншого багатія, найнявся до нього в пастухи.

— Чотири роки, — каже,— так доглядатиму твою отару, що й волосинка у вівці не випаде. А за це ти оддаси мені пів-отари. Якщо ж хоч одна вівця захворіє чи хоч одне ягнятко вкраде вовк, то я не візьму в тебе нічого.

Минуло чотири роки. Овець розвелося стільки, що й земля стомилася їх носити.

Прийшов господар до пастуха отару ділити, бачить: за чотири роки жодне ягнятко й вушка не згубило. Враз де не взявся вовк, поцупив овечку й поволік до лісу. Кинув пастух свою палицю і пішов геть. «Стій! — гукнув йому вслід господар.— Візьми пів-отари!» Але бідняк навіть не оглянувся. Ішов він, ішов та й сів спочити на березі річки. Бачить: купаються в річці троє дівчат, та гарні-прегарні. Це були Сонцеві дочки.

Підкрався до них бідняк, схопив найкращу дівчину і повів її в далекі краї. Там зробив куреня й поселився в ньому з красунею дружиною.

— Хорошого життя не чекай,— сказав бідняк дружині.— Така вже моя доля: куди не піду, за що не візьмусь, ні в чому не маю щастя.

Усміхнулася дружина у відповідь, зняла з пальця персня, дає чоловікові й каже:

— Якщо у тебе немає свого щастя, візьми моє. Ось тобі перстень. Покладеш його на землю — стіл застелений з’явиться, покладеш на стіл — буде їжа й питво.

Зрадів чоловік, і зажили вони, горя не знаючи.

Усе було б добре, аби не надумався чоловік самого царя на обід запросити. Хоч як відмовляла його дружина, благала, та загордився чоловік, затявся: хай, мовляв, цар побачить, як простий грішний живе.

Пішов він до царя в палац, подарунки поніс і просить царя:

— Ощасливте, ваша величність, прошу до мене на обід.

Зареготав цар:

— Уявляю, що то за обід буде! Добре, жди гостей.

А сам і каже до своїх вельмож:

— Я до бідняка не поїду, а ви поїдьте подивіться, на що то він царя запрошує. Чи не хоче поглузувати з мене?

Сіли вельможі на коней, взяли з собою ціле військо й рушили слідом за бідняком. Приїхали, злізли з коней, аж бачать: стоїть у чистому полі курінь — ані столів ніяких не видно, ані вогню в житлі, та й стравами не пахне.

Образились вельможі. А бідняк тим часом обійшов з перснем коней, і біля кожного з них з’явилися опалки з вівсом. Поки гості дивувалися, бідняк поклав перстень на землю — і ніби вродився довгий-предовгий стіл. Поклав бідняк перстень на стіл — і з’явилися на ньому таці з різними стравами і глеки з вином. А там і господиня вийшла гостей частувати. Побачили вельможі Сонцеву дочку, кинули їсти-пити та все на красуню дивляться.

Скінчився бенкет, повернулися вельможі в палац, цар і питає:

— Чи добре частував вас раб мій?

— Нам і не снилось такого,— відповіли вельможі.— Без вогню обід приготував! Та їжа їжею, а дружина в нього — найкрасивіша в світі. Не біднякові така дружина — цареві.

— Як же одібрати її у чоловіка? — питає цар.

— Пошліть його до Сонця,— порадили вельможі.— І нехай візьме він у Сонця золотого барана й приведе до вас. Туди він піде, а звідти не повернеться. І дружина його вам дістанеться.

Покликав цар бідняка, звелів іти по барана.

Засумував бідняк, прийшов до дружини й каже:

— Цар звелів мені забрати в Сонця золотого барана.

— Казала ж я тобі: не будь гордий і впертий! А тепер що ж — іди до Сонця. Та й не чужий ти йому.

Довго йшов бідняк, пройшов усі поля земні, дістався до небесних. Постукав у дім, де Сонце з Місяцем жили. Сонце було саме в дорозі, світ освітлювало. А Місяць зрадів: пізнав Сонцевого зятя. Пояснив йому бідняк, чого прийшов, Місяць і каже:

— Коли б ти хоч не згорів, як Сонце додому повернеться,— не витримаєш ти його променів.

І перетворив бідняка в голку ще й увіткнув у стіну.

Ввечері прийшло Сонце додому і ще з порога кричить:

— Людським духом чути! Хто посмів сюди зайти?

— Чого ти кричиш! — розгнівався Місяць. — Ти, певне, й власного зятя спалило б, аби він тут був.

— Ні! — відповіло Сонце.— Глянути хоча б на нього, що то за людина.

Перетворив Місяць голку в чоловіка і поставив його перед Сонцем. Приголубило Сонце свого зятя й питає:

— Що у тебе?

— Цар забере у мене твою дочку, — відповів зять, — якщо я не приведу йому в палац твого золотого барана.

— Не сумуй, — мовило Сонце.— Краще ходімо в мій сад.

Зайшов зять у Сонців сад, бачить: одні дерева цвітуть, на других плоди дозрівають, а з третіх уже на землю осипаються.

— Погуляй трохи,— сказало Сонце.— А я накажу слугам, щоб нагодували тебе.

Сидить зять, обіду чекає, аж раптом вибігає вовк, стола ставить, за вовком громовик Еліа іде, дощу володар, їжу й питво несе.

Вихопив Сонців зять дубця й ну вовка лупцювати — б’є й примовляє:

— Ось тобі за овечку, що ти украв! Я чотири роки отару доглядав. А тебе принесло, як я саме зібрався свою долю взяти. Ось тобі за це! Ось тобі!

Довго бив він вовка, а тоді заходився коло громовика Еліа.

— І ти добрий! З усіх трьох пасмужок, лиш на моє поле граду наслав! Жито з болотом змісив. Ось тобі за це! Ось тобі!

Відлупцював він громовика Еліа й ну трощити дерева. Усе поламав, повивертав з корінням і сів до столу.

Вбігло Сонце в сад і ойкнуло: зять такого накоїв, що й ворог заплакав би з жалю.

— Що ти вчинив? — розгнівалося Сонце.

— А ти що? — закричав зять. — Через твоїх слуг та через тебе я втратив усе, що заробив тяжкою працею. Просив же я тебе: не сідай, поки не зв’яжу останнього снопа. А ти й вухом не повело!

Нічого не сказало Сонце, віддало зятеві золотого барана і пустило з миром. Привів бідняк барана до самісінького царського палацу. Розгубився цар і питає вельмож:

— Як же тепер я одберу в нього дружину?

— Звеліть йому, ваша величність, піти туди, звідки ніхто не повертався, — порадили вельможі.— Хай знайде вашу покійну матінку на тому світі й розпитає у неї, що з вами буде.

Цар так і зробив. А бідняк прийшов до дружини й каже:

— Цар мене живим на той світ посилає, хоче забрати тебе од мене.

Дала дружина йому яблуко й мовила:

— Іди туди, куди покотиться яблуко.

Пішов бідняк назирці за яблуком. Ішов він, ішов, аж вийшов до голої скелі. А там стоїть бик. Ні билинки навкіл, ні струмочка. А бик такий гладючий, аж у шкуру не втовпиться з жиру.

— Бику, бику, — каже бідняк.— Ти й не їси, і не п’єш. А чого ж тоді такий гладючий?

— Назад повернешся, — відповів бик, — тоді скажу. Туди багато йде, а звідти поки що ніхто не вертався.

Йде бідняк далі і вийшов на розкішну галявину. Трава на ній, наче море, колишеться, а струмочки так і дзюрчать, так і жебонять у траві. А на галяві стоїть бик, не їсть, не п’є, сама шкура й кості.

— Бику, бику,— питає бідняк.— Скільки їжі й питва навколо. Чого ж ти такий сухоребрий?

— Назад повернешся,— відповів бик, — тоді скажу. Туди багато йдуть, а назад не повертаються.

Пішов бідняк далі й побачив піч, а перед піччю жінку. Кладе вона в піч білий хліб, а виймає звідти чорне місиво.

— Що ж це виходить? — питає бідняк.— Кладеш біле, виймаєш чорне.

— Назад повернешся, тоді скажу,— відповіла жінка.— Туди йдуть, а звідти не приходять.

Йде бідняк далі, вийшов до яру. А там замість мосту людина лежить, і всі по ній ходять.

— Що з тобою? — питає бідняк.

— Будеш назад іти — скажу,— відповідає людина-міст.— Туди йдуть, а назад не вертаються.

Прийшов бідняк до царевої матері, привітався з нею та й каже:

— Прислав мене ваш син, щоб ви сказали, що з ним далі буде.

Образилась стара:

— Перекажи йому ось що: «Раз ти, сину, й на тому світі не даєш мені спокою, будь ти проклятий. А станеться так, що з’їдять тебе твої ж вельможі».

З тим пішов бідняк назад. Ішов, ішов і знову до яру дістався.

Побачила його людина-міст та й каже:

— Хотів ти знати, що сталося зі мною. Був у мене за життя міст. І я з усіх, хто ходив по ньому, брав великі гроші. Нікого не пропускав задарма, ні бідних ні багатих, з усіх по три шкури дер.

Йде бідняк своєю дорогою далі, зустрів ту жінку, що хліб пекла. І повідала йому жінка:

— Скупа я була за життя. Печу, бувало, хліб, вгледжу, що йде хтось дорогою голодний чи бідний, і навмисне у піч дивлюся, аби не бачити подорожнього й не дати йому скибки хліба. Отож тепер мій білий хліб в землю перетворюється.

Розпрощався з нею бідняк, пішов своєю дорогою, так і на галяву вийшов, де серед густої трави стояв сухоребрий бик.

І розказав йому бик:

— Був я за життя ледачий, нічого не робив. От і караюся за це.

Зрештою підійшов бідняк до скелі, де стояв здоровенний бик. І сказав йому бик:

— За життя я вірно служив своєму господареві — і орав, і вантажі возив. За це тепер і без їжі ситий.

Довго-недовго йшов бідняк, прийшов до палацу, переказав цареві материне прокляття і додав: так, мовляв, і так, з’їдять вас ваші’ вельможі.

— Хай спробують! — розгнівався цар.

Не встиг він це сказати, як став зайцем, а вельможі вовками. Кинулися вони на зайця, роздерли його на шматки, з’їли і щезли геть.

І став бідняк царем, а Сонцева дочка царицею.

Перекладач: Г. Халимоненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up