Було це за тих часів, коли не заходив місяць, за тих далеких часів було, коли й сонце не заходило, коли ні літа, ні зими не було, коли на світ не народилися ми…
Біля підніжжя білої гори стояв золотий палац. І жив у ньому сивобородий Ак-Каан — Білий Богатир — з жінкою Алтин-Ариг — Чистим Золотом.
Багато років прожили вони в золотому палаці. Травою почав їх двір заростати, потомилися їх коні стояти прив’язаними до срібних стовпів. Ось якось раз Алтин-Ариг і каже чоловікові:
— Сорок років ти, Ак-Каане, в зелену тайгу не навідувався, на звірів і птахів не полював, хутра пухнастого мені не привозив. Чи не час тобі на полювання поїхати, твоєму улюбленому коневі трохи ноги розім’яти?
— Правда твоя, Алтин-Ариг, — відповідає Ак-Каан, — засидівся я на місці, боюсь — спритність мисливську втрачу. Поїду я в тайгу — та надовго, років на дев’ять.
Дістав богатир з дна скрині золотої чоботи з шкіри, в дев’ять рядів зшитої, надів свій меч чавунний, лук дев’яти- саженний узяв, попрощався з жінкою і поїхав.
Доїхав Ак-Каан до зеленої тайги, піднявся на вершину гірського хребта. Побачив він зірким оком найжирніших звірів, найсмачніших птахів, найпухнастіших лисиць та білок. Настріляв усього, скільки душі бажалось, і з багатою здобиччю поїхав додому.
Приїжджає він у рідну долину — дивується: за дев’ять років, що він на полюванні був, дуже його худоба розплодилась, багато нових юрт біля річки стало, багато нових людей на світ з’явилось. А ввійшов він у палац — очам своїм не вірить: встає його жінка Алтин-Ариг з-за золотого стола, підводить до нього за руки двох чудових дітей — хлопчика і дівчинку.
— Поглянь, Ак-Каан. За дев’ять років, що ти в тайзі провів, син і дочка наші встигли і народитись, і вирости.
Засміявся Ак-Каан від радості, обох обняв, розцілував і каже:
— От і в мене, старого, нащадки тепер є. Раде вам моє серце, діти мої любі!
І назвали дівчинку — Алтин-Тана — Золота Перлинка, а хлопчика — Алтин-Тойчі — Золотий Хазяїн бенкетів. Стали обоє рости і міцнішати, богатирської сили набиратись.
Вийшли якось брат з сестрою у двір, а там біля срібного стовпа двоє гарних коней стоять. Обидва золотими сідлами осідлані, уздечками срібними загнуздані. Золота Перлинка каже братові:
— Брате мій любий, Алтин-Тойчі, пора нам свій шлях по землі прокласти, подвигами себе уславити. Я по підземному світу поїду, а ти по сонячному світу їдь. Через дев’ять днів з’їдемося знову на батьківському дворі, здобиччю своєю батьків порадуємо.
Одягли обоє шуби соболині, зверху золотими панцирями прикрились, з батьками попрощались, скочили на коней і поскакали. Золота Перлинка під землю спустилась, Алтин-Тойчі по сонячному світу поїхав.
Дев’ять разів сонце піднялось і опустилось. Дев’ять ханів Алтин-Тойчі переміг. Через дев’ять днів на батьківський двір поїхав.
Дев’ять разів місяць на небі сходив, дев’ять підземних богатирок-лиходійок Золота Перлинка перемогла. На дев’ятий день додому вирушила.
Весело зустріли батьки дітей-богатирів, посадили за стіл, годувати, поїти почали. Наїлися вони, відпочили. Золота Перлинка і каже братові:
— Любий мій братіку, поїздили ми з тобою по світу, спробували свої сили. Бачу я, що ти хоробрим і могутнім виріс. Чи не пора тобі наречену шукати? Далеко від нас, посередині землі, живе славний богатир Золотий Велетень. Є в нього красуня дочка Чаш-Кок. Вона тобі в наречені давно призначена, та тільки добути її нелегко, — дуже вже грізний її батько. А все-таки поїхав би ти посватався.
Алтин-Тойчі вислухав слова сестрички, замислився. Потім з лави підвівся, золоту кольчугу надів, золотим мечем оперезався.
— Вірно ти, сестро, говориш. Поїду я до Золотого Велетня Чаш-Кок за жінку просити.
Попрощався Алтин-Тойчі з сестрою, з батьками і поїхав.
Довго чи недовго він їхав, тільки приїхав на середину землі. Піднявся на гірський хребет, де вітер свистить, і згори вниз подивився. Бачить — у долині білий палац височить. Спустився Алтин-Тойчі в долину, зліз з коня, у палац заходить.
А в палаці бенкет. Висять мідні казани, з казанів пара до сьомого неба здіймається, а круг казанів богатирі в дев’ять рядів сидять — частуються.
Пройшов Алтин-Тойчі першу залу, пройшов другу, а в третій сидить богатир золотою і срібною зброєю обвішаний, величезний, як тайга, товстий, як гора. Ложка у богатиря така, що ціла гора в ній уміститися може, чаша з молоком у нього така, що в неї можна ціле озеро влити. Алтин-Тойчі підійшов, привітався і сів поруч з богатирем.
Перестав сьорбати богатир, на молодого сміливця скоса глянув:
— Ах, це ти, Алтин-Тойчі? Ну, постривай, дай мені їжею насититись, напоями насолодитись, тоді я тебе на дев’ять частин поламаю.
Поїв богатир, встав з-за стола, схопив Алтин-Тойчі за комір і в широкий степ поволочив. Почали богатирі боротись.
Дерева біля них на тріски розколюються, звірі з нір від страху тікають, птахи з гнізд не оглядаючись летять. Богатирі й не помітили, що під час сутички вони ненавмисне ціле море, наче калюжу, розхлюпали, цілу гору, ніби пень, ногами збили.
Шість днів і ночей вони боролись. На сьомий день блиснули в хмарах каблуки — це ноги богатиря що впав, майнули. Розсіявся чорний туман — і вийшов з нього Алтин-Тойчі. Іде, з рукавів пилюгу обтрушує: переміг він Золотого Велетня.
Повів його Золотий Велетень у палац. Посадив за стіл, давай гостя частувати. А Алтин-Тойчі каже:
— Адже я до тебе в справі приїхав. Хочу взяти твою дочку, Чаш-Кок, за жінку.
І наказав Золотий Велетень вивести дівчину з її горниці женихові на показ.
Вийшла Чаш-Кок з шістдесятьма подругами, з сімдесятьма прислужницями. Іде вона, в золоту одежу, як у лід, закована, в шовках, як у річкових хвилях пливе. Шість жінок передній край її одежі несуть, сім жінок задній край її одежі гойдають. Глянув на неї Алтин-Тойчі — зажмурився: яскравіше за сонце його краса засліпила.
Віддав Золотий Велетень дочку в жінки молодому богатирю. Дев’ять днів весілля справляли. На десятий каже Алтин-Тойчі:
— Хоч і не висока, але своя гора у мене є, хоч і не глибока, але своя річка у мене тече. Як на чужій землі і не весело, а треба мені на своє стійбище повертатись.
Вивів він жінку на середину кімнати, заставив на каблучкові кругом повернутись — обернулась Чаш-Кок в золоту каблучку. Надів її Алтин-Тойчі на руку, розпрощався з Золотим Велетнем і в рідну долину вирушив.
Приїжджає він додому. Батьки йому радісно на шию кинулися. Зняв Алтин-Тойчі золоту каблучку з руки, кинув об землю— і обернулась вона знову красунею Чаш-Кок.
— Батеньку, матінко, ось моя жінка, — каже богатир. Тут старі мало не заплакали від щастя. Обнімають їх обох, за стіл ведуть, куди посадити — не знають; чим почастувати — не виберуть.
— А де ж сестра моя улюблена, Золота Перлинка? — питає Алтин-Тойчі.
А батьки засмутились і відповідають:
— Без тебе, синку, лихо у нас скоїлось. Налетіло на наш палац двоє невідомих богатирів і з двох боків напали на Золоту Перлинку. Неначе птиця біла вона від них кинулась, скочила на свого коня. Звився кінь — і поніс її у широкий степ. Богатирі слідом за нею помчали. Так всі троє в степу й зникли. Більше ми її не бачили.
Встав богатир з-за стола.
— Прощай, батеньку, прощай, матінко. Бережіть мою жінку молоду та мене назад чекайте. Поїду я сестру виручати.
Скочив він на свого коня, свиснув і наче вітер з батьківських воріт вилетів. їхав, їхав і приїхав на високу гору.
Подивився Алтин-Тойчі з гори — бачить, худоба в долині пасеться, два високі палаци стоять. Спустився він у долину, до першого палацу наблизився. «Чи не тут, думає, ті богатирі живуть, які на мою сестру напали?».
Зліз з коня, в двері входить. Бачить — сидить за столом богатир Алтин-Тас — Золотий Лисун. На голові у нього жодної волосинки. Блищить голова, як казан начищений.
Смішно стало Алтин-Тойчі. Засміявся він, вийшов, у другий палац увійшов. І там такий самий лисий сидить — Алтин-Тас, — Золотий Лисун молодший. І в нього голова, як казан, блищить.
Ще смішніше Алтин-Тойчі стало. Регоче він, мало з ніг не падає. Від сміху його богатирського камені по всій горі навпіл розколюються. А брати-лисуни розгнівались:
— Ти чого, нечема, з нас смієшся! Видно, сили нашої не знаєш?
Та й кинулись обоє на Алтин-Тойчі.
Дев’ять днів битва йшла. Гори ревли, чорна курява сонце заслала, дерева сторічні, мов травинки, до землі никли. На десятий день почав Алтин-Тойчі спотикатись: важко йому було з двома ворогами зразу битись.
І раптом затремтіла земля, зашуміли дерева: звідкілясь на білому коні молода вершниця скаче. В золоту кольчугу одягнена, чавунним мечем підперезана — це Золота Перлинка на допомогу братові поспішає.
Ткнув Алтин-Тойчі старшого Алтин-Таса, проколов його, та й сам від його удару на землю повалився. А Золота Перлинка з молодшим б’ється. Трьох днів не минуло — впав і молодший Алтин-Тас, неначе гниле дерево від вітру.
Кинулась тоді Золота Перлинка до брата, а він ледве дихає. Підняла його сестра в сідло, додому повезла.
Додому прискакала, а там лихо: рідне стійбище зруйноване. Худоба зникла, людей не видно. Ак-Каан, Алтин-Ариг і Чаш-Кок біля юрти сумно сидять. Заплакала Золота Перлинка:
— Поки ми з братом по світу їздили — злі кривдники наше гніздо зруйнували, старих скривдили, худобу забрали. Знайду я їх.
І кинулась Золота Перлинка за ворогами в погоню. Спустилась вона в долину, а там отари їхні пасуться, служники її батька в полоні працюють. А з намету вибігають дві богатирки, дві сестри Кан-Сариг, з вогненно-червоним волоссям, зі злими обличчями.
Стрибнула Золота Перлинка з коня, із старшою Кан-Сариг зчепилась. А молодша Кан-Сариг ззаду на неї кинулась…
Захиталась земля, чорний туман піднявся, чорне озеро захвилювалось, на верхів’ях гір вічна крига окаменіла. Поповзли з гір тумани, сховали страшну битву.
… Багато років минуло з тих пір. У прекрасної Чаш-Кок, жінки Алтин-Тойчі, син народився, молодий богатир Чаш-Пілек — Богатирська Рука. Виріс, змужнів, сам славним героєм став. Розповіла йому мати про діда його богатиря Ак-Каана, про батька — Алтин-Тойчі, про тітку — Золоту Перлинку. Довго Чаш-Пілек про їх подвиги думав; нарешті каже:
— Багато їм у свій час воювати і битися довелось. А я хочу мирно на своїй землі жити. Нехай наші коні спокійно із срібного моря воду п’ють. Нехай наші діти мирно в зелених долинах бавляться.
І збудував навколо земель свого народу богатир Чаш-Пілек залізний паркан в шість рядів, через який ні один ворог проникнути не міг, ні одна буря прорватися не сміла.
— Тепер ніхто до мене з війною не прийде, і сам на чужі землі тільки з дружбою поїду, — сказав Чаш-Пілек.
Скільки років він так прожив, — цього ніхто сказати не може. Чи далеко від нас його стійбище було, — теж ніхто не скаже. А казку про нього білий заєць на спину взяв, з нею в степ золотий побіг. Налетів з тайги зелений вітер, розвіяв казку по всьому світу.
Так вона і до нас дійшла.
