Якось узяли під варту одного ченця, що любив поживитися чужим добром.
Зв’язав його вартовий і повів до в’язниці.
Дорогою трапилася їм харчівня.
— Випити б востаннє! — каже чернець. — Гроші в мене ще є, а у в’язниці їх усе одно відберуть.
Спокусився вартовий.
— Ну що ж, вип’ємо! Навіщо даремно грошам пропадати!
— Так то воно так, тільки соромно мені зв’язаному до харчівні йти.
— Що ж, розв’яжу, тільки не обдури мене. Заприсягнися, що не втечеш!
Почав чернець клястися усіма святими. Розв’язав його вартовий, і пішли вони пити до харчівні.
Напоїв чернець вартового до непритомності, вивів на великий шлях, надягнув на нього свою рясу, а собі взяв його плаття. Потім поголив йому голову[1] і покинув біля шляху.
Опритомнів вартовий надвечір, згадав, що було, і ледь не закляк від страху.
— А що коли чернець утік, поки я отут спав?
Побачив він на собі одежу ченця, помацав свою голену голову і заспокоївся:
— А-а, бонза[2] тут! Залишається тільки довідатися: де ж я сам?
