У одному селі недалеко від річки жив старий селянин. Було в нього дві доньки. Важко жилося селянину. З ранку до вечора колупав він мотикою свій клаптик землі поблизу будинку. Але земля була такою поганою, що врожаю не вистачало і на півроку.
Якось, коли селянин працював на своєму полі, до нього підійшов одягнений в ошатне кімоно чоловік і промовив:
— Доброго ранку, друже! Сонце ще не зійшло, а ти вже на полі. Навіщо ти так себе силуєш?
— Доводиться вставати раніше за сонце, — відповів селянин. — Інакше і я, і мої доньки — усі ми помремо від голоду.
— Мені шкода тебе, — сказав незнайомець. — Давай я спушу за тебе твоє поле.
Розгубився селянин.
— Дякую, добрий чоловіче. Але я дуже бідний і не зможу заплатити за твою працю.
Незнайомець уперся руками в коліна і вклонився селянину в пояс:
— Віддай мені за дружину одну з твоїх доньок, і ми розрахуємося.
Бідний селянин зрадів, що його донька вийде заміж за такого ввічливого і працьовитого чоловіка, і промовив:
— Добре, я згоден.
Повернувшись додому, селянин сказав старшій доньці:
— Щастя не пройшло повз нас. Радуйся: на тобі хоче оженитися добрий і працьовитий чоловік. Він працює зараз на нашому полі.
Донька підійшла до вікна, глянула на поле і раптом закричала: — Батьку, батьку! Дивіться скоріше, це людожер-перевертень! Селянин підбіг до вікна і побачив на своєму полі не людину, а огидну волохату мавпу. Заплакала старша донька:
— Що ви наробили?! Адже це людожер із найближчого лісу. Він поведе мене до себе і з’їсть, як з’їв уже багатьох інших дівчат.
Від жаху батько не міг вимовити жодного слова.
— Не бійся, сестро, — сказала раптом молодша донька. — І ви, батьку, теж не лякайтеся. Скажіть людожеру, що я згодна стати його дружиною. Тільки купіть мені придане: красиве віяло і великий глиняний казан.
Перед заходом сонця мавпа знову прийняла вигляд людини. Людожер увійшов до будинку селянина, вклонився і сказав:
— Я свою обіцянку виконав, поле обробив. Тепер ти повинен виконати свою обіцянку — віддати мені за дружину одну із твоїх доньок.
Селянин указав на молодшу доньку і промовив:
— Ось твоя майбутня дружина. Але я не хочу віддавати свою доньку без приданого. Приходь завтра опівдні. До цього часу все буде готове.
— Добре! — відказав перевертень. — Завтра рівно опівдні я прийду за своєю нареченою…
Тільки-но людожер пішов, селянин поспішив до крамниці. Тут він купив черепахове віяло і великий глиняний казан.
Наступного дня рівно опівдні людожер з’явився за своєю жертвою. Наречена чекала на нього в білому весільному вбранні і тримала в руках нове красиве віяло.
Побачивши нареченого, вона сказала:
— Я готова йти за вами. Тільки як бути з глиняним казаном? Це моє придане, і я нізащо не залишу його.
Людожер подивився на казан і пробурчав:
— Тебе ніхто не змушує лишати його. Бери його із собою, якщо тобі так потрібен цей казан…
— Та що ви! — вигукнула наречена. — Хіба ви не бачите, який він великий? Мені ж його навіть не підняти!
— Добре, я сам понесу його, тільки підемо швидше, — сказав перевертень.
— Але якщо ви понесете казан, то обидві ваші руки будуть зайняті, — промовила наречена.
— Ну і що з того? Нехай будуть зайняті! — закричав сердито перевертень.
— А як же я перейду через річку? — запитала дівчина. — Там такі хиткі і вузькі містки. Я вмру з переляку, якщо не зможу обпертися на вашу руку…
— Тоді залиши цей незграбний казан тут. Завтра я прийду за ним і заберу.
— Ні, ні, я обов’язково повинна взяти його із собою. Знаєте, що я придумала? Дозвольте, я прив’яжу казан вам на спину. Тоді усе буде добре: ви зможете допомогти мені перейти через річку.
— Добре, — погодився людожер. — Швидше прив’язуй казан, і ми вирушимо в путь!
Про себе ж перевертень подумав: «Тільки-но ми прийдемо до лісу, я швидко тебе з’їм!»
Дівчина міцно-міцно прив’язала до спини людожера величезний глиняний казан, попрощалася з батьком, із сестрою і рушила за нареченим. Вона йшла за людожером і безупинно захоплювалася своїм новим віялом:
— Ах, яке прекрасне віяло! Я впевнена, що такого віяла немає навіть у доньки знатного самурая! Я вмерла б від горя, якби втратила таке віяло!
Людожер слухав ці слова і злостиво думав: «Ти вмреш раніше, ніж гадаєш! Я вже бачу за річкою верхівки дерев. Там у лісі я тебе і з’їм!..»
Незабаром вони підійшли до річки. З одного берега на інший були перекинуті дерев’яні містки. Людожер узяв дівчину за руку, і вони рушили на інший берег.
Але ледь вони досягли середини річки, як дівчина злякано скрикнула:
— Заждіть, заждіть! Я впустила віяло, моє прекрасне віяло! Яке жахливе нещастя!!!
— Ніякого нещастя немає! — сердито відказав людожер. — У моєму будинку безліч дорогоцінних віял… Поквапимося, і ти сама незабаром у цьому переконаєшся. Запевняю тебе, що за годину ти вже не будеш засмучуватися.
Донька селянина, звичайно, добре розуміла, чому людожер каже, що за годину вона вже не буде засмучуватися. Закривши обличчя руками, дівчина зробила вигляд, ніби плаче, і заволала:
— Це віяло подарував мені мій дорогий батько! Хіба ви не знаєте, як слід берегти батьківські подарунки? Ні, ні! Боги покарають мене, якщо я забуду про батьківський подарунок. Благаю вас, дістаньте із річки моє дорогоцінне віяло!
— Добре! — закричав людожер. — Я дістану тобі віяло! Стій на містках і не ворушися, а то впадеш.
По цих словах людожер збіг з містків на берег і увійшов у воду.
— Пройдіть, будь ласка, ще трохи, віяло упало далі, — сказала дівчина, побачивши, що перевертень зупинився недалеко від берега.
Людожер нахилився і почав шарудіти руками по дну.
— Не там, не там! — закричала йому з містків дівчина. — Ближче до середини!
Людожер знову зробив кілька кроків уперед.
— Далі, ще далі! — закричала знову донька селянина.
Тепер вода доходила людожеру вже до грудей.
— Вам залишилося зовсім небагато, зовсім небагато! — вигукнула дівчина. — Віяло знаходиться біля ваших ніг, я добре бачу його зверху. Швидше пірнайте, поки віяло не віднесло течією!
Забувши про те, що на спині у нього величезний глиняний казан, людожер щосили пірнув.
Казан миттєво наповнився водою і одразу ж потяг людожера на дно.
Скільки перевертень не бився — усе виявилося марним: дуже вже міцно був прив’язаний до його спини казан.
Так донька селянина врятувала життя собі і своїй сестрі.
Відтоді й кажуть: борися з нещастям розумом, а не сльозами!
