За давніх часів жив в одному приморському селі молодий рибалка на ім’я Едзіро.
Глухе це було місце: з одного боку — море, а з трьох інших — дрімучі ліси та дикі гори. Захочеш до міста поїхати — шлях один, через хащу.
Якось повіз Едзіро івасі на базар.
Їде він на коні гірською стежкою і раптом чує, хтось кличе його позаду: «Едзіро! Едзіро!»
Озирнувся Едзіро, подивився і з переляку ледь не закляк: женеться за ним величезний триокий чорт.
Удав Едзіро, що не злякався чорта, і запитує:
— Чого тобі треба?
— Віддай мені рибу!
— Ти ба, чого захотів! Не для тебе я її ловив!
У чорта від цих слів очі налилися кров’ю.
— Не даси, сам усе заберу! — заричав він.
Наздогнав чорт рибалку, простягнув свої лапи, от-от схопить.
Довелося Едзіро кинути на дорогу трохи івасі. Чорт одразу їх проковтнув і знову вимагає риби.
— Не даси, — каже, — не тільки івасі, але й коня твого з’їм!
Що було робити? Віддав Едзіро чорту всю рибу. Так тільки і це не допомогло. Миттю проковтнув чорт івасі і почав вимагати у Едзіро коня.
«Ну, — думає рибалка, — пропав я! З’їсть чорт коня, а потім і за мене візьметься!» Кинув він коня, а сам побіг що було сили. Добіг він до великого дерева, здерся на верхівку і причаївся там.
Незабаром пробіг чорт повз дерево: мабуть, коня уже зжер і тепер шукав Едзіро. Але рибалка сховався так добре, що чорт його не знайшов і пішов до старої хатини, яка стояла неподалік від дерева.
«Так ось де він оселився!» — подумав Едзіро. Трохи заспокоївшись, він зліз з дерева і непомітно пробрався на горище чортова лігва. Вирішив Едзіро подивитися, що чорт робить у себе вдома.
Подивився він униз і бачить: пішов чорт до комори, приніс відтіля велику купу рисових коржів і почав підсмажувати їх на жаровні-хібаті[1]. Потім знову пішов до комори: мабуть, щось забув. Тим часом Едзіро дістав довгу бамбукову тичину, наколов на неї всі рисові коржі, що внизу лежали, і потяг їх до себе на горище.
Повернувся чорт із комори, приніс місо. Дивиться, а коржів немає!
Пробуркотів чорт щось собі під ніс і знову пішов до комори. А поки він ходив, Едзіро своєю тичиною потяг на горище все місо.
Приніс чорт ще коржів, дивиться: і місо немає. Пішов він знову за місо, а Едзіро знову потяг до себе коржі.
Так чорт і ходив то за тим, то за іншим, а Едзіро усе тягнув до себе на горище.
Утомився чорт від цієї біганини.
— А, нічого, — каже, — обійдуся сьогодні без коржів! Краще відпочину трохи.
Так він вирішив і почав думати, де йому краще влягтися: на горищі чи в казані[2].
Почув це Едзіро, затурбувався. А якщо чорт справді на горище спати полізе?
— У казані спати ляжу, — промовив, нарешті, чорт і пішов на кухню.
Заліз він там до величезного казана, а зверху закрив себе кришкою.
Зрадів Едзіро, зліз швидко з горища і наклав побільше важкого каміння на кришку казана.
Потім приніс дрова і почав висікати вогонь кресалом.
Чує чорт, як чиркає кресало, і здається йому, що це пташка цвірінчить.
«Бо-бо-бо!» — загуділо полум’я під казаном.
А чорт думає: «Мабуть, це вітер у трубі так виє!»
А Едзіро що є сили працює: роздуває вогонь, підбавляє жару. Розжарився казан, почало чорту припікати. Хотів він вибратися, та де там! Кришка важка — не пускає.
Заблагав тоді чорт:
— Пощади мене, Едзіро, я тобі віддам і рибу, і коня!
— Ти ба чого захотів. Ні, одержуй тепер по заслузі, — відповів Едзіро і ще підкинув дров під казан.
Так чорт і засмажився.
Наступного дня підняв Едзіро кришку, подивився, а казан по самі вінця наповнений деревною смолою. Відвіз він її до міста і несподівано продав за дуже великі гроші.
