Флейтист Тохей

Жив колись флейтист на ім’я Тохей. Над усе на світі любив він грати на своїй флейті. Так він грав і жив безтурботно, поки не прожив усе своє добро. Друзі його покинули, і залишився він сам зі своєю флейтою. А флейта в нього була знаменита, таких у всій Японії лише три. З нею обійшов Тохей усю країну, побував навіть у Китаї та Індії. І скрізь його приймали з радістю, слухали його гру і хвалили його мистецтво. Так провів він у мандрах довгі роки і нарешті скучив за старими батьками. Почав він думати: «Як живеться їм? Що тепер з ними сталося?» Здолала його тривога, і повернувся Тохей на батьківщину. Бачить: рідний будинок так постарів, що і впізнати важко. Зайшов він усередину, дивиться — немає нікого! Почав розпитувати сусідів, а ті йому і відповідають:

— Старі твої вже кілька років як померли. Мати перед смертю про тебе згадувала, і батько теж.

Усе точнісінько розповіли йому, що казали батьки на смертному одрі. У глибокому сумі пішов Тохей відвідати могилу батьків.

Не знайшлося нікого, хто б поставив на ній надгробний камінь; побачив він на могилі тільки старе діряве цебро. Цілий день молився Тохей на могилі батьків. А потім повернувся до себе й оселився в старому будинку. Тільки про бідних своїх стареньких він думав і сумував щодня.

Але от якось невідомо відкіля прийшла до будинку Тохея незнайома красуня. Сміливо наблизилася і запитує:

— Чи не тут живе Тохей?

— Тут, — відповідає він.

— Мене послали твої батьки, щоб я була тобі вірною дружиною. Дозволь мені у тебе жити.

Здивувався Тохей.

— Не знаю, хто ти і відкіля, але сама бачиш, я останній бідняк, мені тебе і годувати нема чим. Ні, не можу я взяти тебе за дружину!

А вона йому відповідає:

— Якщо ти мене проженеш, залишиться мені тільки вмерти від сорому. Адже я навіть додому не зможу повернутися!

Зніяковів Тохей, а що будеш робити? Довелося йому погодитися. Увійшла красуня до будинку, бачить — давно тут не метено, і одразу взялася за прибирання. Незабаром увесь будинок так і засяяв чистотою.

Наступного дня дістала молода дружина мішечок з-за пазухи, висипала відтіля кілька монет і каже чоловікові:

— Купи на ці гроші ниток, а залишаться зайві — купи рису.

Тохей пішов до міста, купив ниток, і красуня почала ткати вдень і вночі. Виткала вона картину небувалої краси і каже чоловікові:

— Віднеси мою роботу до міста і продай за триста ре. Це мандара[1], а на ній зображена богиня Каннон у тридцяти трьох різних образах.

Пішов Тохей до міста і почав вигукувати:

— Дивіться, дивіться, от мандара, а на ній тридцять три образи богині Каннон.

Збіглися городяни, просять:

— Ану покажи!

Подивилися і кажуть:

— Так це справді дивина! Небаченої краси картина! Скільки за неї просиш?

— Прошу триста ре, — відповідає Тохей.

Один багатий купець одразу виклав йому гроші і запитує:

— Хто ти такий? Де добув такий скарб?

— Я — бідний флейтист на ім’я Тохей, а картину виткала моя дружина.

Чутка про небувале диво розлетілася по всьому місту. Народ юрбами сунув помилуватися на прекрасну мандару. Справи купця одразу пішли в гору.

Але от дійшла ця звістка до можновладного князя. Князь і каже своїм наближеним:

— Як це так — у бідного флейтиста така дружина-майстриня! Вона йому не рівня! Треба привести її до мого палацу. Вигадайте якесь нездійсненне завдання, щоб можна було одібрати дружину в Тохея.

Старший васал відповідає:

— Це справа нехитра. Накажіть Тохею, щоб він звив тисячу мотків мотузки з попелу. А якщо не зможе, нехай віддасть дружину.

— Добре придумано! — промовив князь і велів призвати до себе Тохея.

Тохей стривожився: навіщо він князю знадобився? Але робити нема чого, прийшов він до палацу. Отут князь йому і каже:

— Це твоя дружина виткала мандару? Дуже вправна вона майстриня! Покажи і ти свою майстерність: звий тисячу мотків мотузки з попелу. І щоб завтра була мотузка готова! А не зможеш — отже, така дружина тобі не рівня! Приведеш її до мене!

— Підкоряюсь, — відповів Тохей і пішов додому.

«Як же бути? — думав він. — Що тепер робити?»

А вдома дружина чекає на нього — не дочекається:

— Навіщо посилав за тобою князь?

Розповів він дружині про своє горе.

А вона йому відказує:

— Ця справа нехитра. Купи тисячу мотків мотузки.

Послухався Тохей, приніс мотузку. Склала дружина мотузку в ящик, густо обсипала сіллю і підпалила. Мотузки прогоріли, а сіль залишилася зверху твердою скоринкою. От і готова мотузка з попелу!

Уранці відніс Тохей мотузку з попелу до палацу.

Здивувався князь, але нема чого робити, довелося відпустити флейтиста. Однак минуло небагато часу, і знову кличуть Тохея до палацу.

Стривожився Тохей: «Що цього разу буде?» А князь йому нове завдання вигадав, складніше за перше.

— Принеси, — каже, — такий барабан, щоб сам собою гудів!

Засмучений повернувся Тохей додому. Удома дружина чекає на нього — не дочекається:

— Навіщо тебе до князя викликали?

— Звелів мені князь дістати такий барабан, щоб сам собою гудів, а де я його дістану?

— Ото і все? — відказує дружина. — Це дуже просто. Йди до міста, купи старий барабан. А завтра рано вранці сходи в гори, відшукай там гніздо шершнів і принеси мені.

Тохей так і зробив. Узяла дружина гніздо шершнів, поклала в барабан, заклеїла отвір папером і веліла чоловікові віднести барабан до князівського палацу.

Приніс Тохей барабан до палацу, поставив його перед князем і каже:

— От, за твоїм князівським велінням приніс я барабан-самогуд.

Слухає князь і слуги його і дивуються: барабан сам собою гуде! Напевно, дуже хитро він усередині влаштований.

Закортіло їм подивитися, що там заховано всередині барабана. Відкрили його, а відтіля вилетів рій шершнів і давай жалити усіх без розбору! Князь і слуги перелякалися, кинулися врозсип і почали ховатися.

Так хіба від шершнів сховаєшся! Літають вони по всьому палаці, жалять нещадно і гудуть, ніби сто барабанів разом. Тим часом Тохей благополучно вибрався з палацу і пішов додому.

Небагато часу минуло, і знову князь зажадав Тохея до себе. Засмутився Тохей і каже:

— Люба дружино, двічі ти мене виручала, але цього разу не уникнути нам лиха. Вигадає князь якесь нездійсненне завдання і забере тебе силою. Прийшов, видно, час нашої розлуки. А що поробиш? До палацу йти все одно треба…

Смутний рушив Тохей до князя. А князь уже нове завдання вигадав:

— Двічі виконав ти мої повеління, усе тобі вдається. Цього разу приведи ти мені дев’ять громовиків. А якщо не можеш — віддавай дружину!

Злякався Тохей, але робити нема чого! Відповів князю:

— Підкоряюсь! — і почвалав додому.

А вдома дружина чекає на нього з нетерпінням:

— Яке завдання задав тобі князь сьогодні?

— Князь звелів привести мені дев’ять громовиків з неба. Лихо та й годі!

— Цього і мені одразу не виконати, — відповіла дружина. — Йди до князя, попроси в нього тиждень відстрочки.

Пішов Тохей до князя просити відстрочки. Подумав князь, погодився.

Повернувся Тохей додому, а дружина чекає його на порозі, турбується:

— Чи погодився князь на відстрочку?

— Погодився.

— Ну тоді, чоловіче, у мене є час побувати на небі.

Стала вона на камінь під стріхою, куди дощова вода стікає, підвела очі до неба і змахнула ліловим віялом. Раптом тихо спустилася з неба лілова хмарина, і вона на ній полетіла легше за птаха. Онімів Тохей від подиву.

Минуло кілька днів, і дружина повернулася, та не одна: прилетіли з нею на великій чорній хмарі дев’ять громовиків. У кожного громовика великий барабан, мішок з дощем, мішок із блискавками і кремінь для висікання вогню. Постали вони в ряд і гукають:

— Веди нас до князя!

Повів Тохей громовиків до князя. Прийшов до палацу і каже:

— Привів я за твоїм князівським велінням дев’ять небесних громовиків. Вони за дверима чекають.

Не повірив князь:

— Бути того не може!

Раптом за дверима як загуркотить грім! Довелося князю повірити. Наказує він:

— Веди їх сюди!

Сів князь на узвишшя в парадних покоях, праворуч і ліворуч — його наближені. Звелів князь громовикам танцювати.

— Що ж, потанцюємо, якщо хочеш! — вигукнули громовики і нумо стукати у свої величезні барабани, ляскати по мішках зі зливою і блискавками, висікати вогонь із кременів.

Пустилися громовики в танок, почали кружляти і стрибати. Загудів вітер у князівських покоях. Здуло князя з його місця, підняло, закрутило і жбурнуло в колючий чагарник. А за ним і слуг порозкидало вітром: кого тільки трохи стусонуло, а кого на смерть убило. А потім ударили разом дев’ять блискавок, і князівський палац запалав.

Заблагав князь ледь чутним голосом, жалібно, наче цикада восени:

— Тохею, Тохею, винуватий я перед тобою! Змилуйся, відпусти мене живим, угамуй своїх громовиків! Я тобі село подарую…

Порадився Тохей із дружиною і відказує князю:

— Добре, відпущу тебе живим. Але гляди, якщо знову будеш до мене чіплятися, я до тебе знову громовиків приведу.

Угамував Тохей громовиків, щоб даремно людей не лякали. Посадила їх дружина на білу хмару і відіслала назад на небо.

З того дня пішла по всій країні чутка, що Тохей поріднився з громовиками. Князь поспішив надіслати йому багаті дарунки і більше ніколи не насмілювався його тривожити.

І жив Тохей зі своєю дружиною-майстринею у мирі і статку, граючи на флейті на радість собі і людям.