Жили на одній горі жаба і мавпа. Якось мавпа приходить до жаби і каже:
— Там унизу, в долині, є земля; якщо нам її обробити як слід і посадити на ній рис, то ми з тобою ситими будемо.
— Добре, — погодилася жаба. — Завтра і почнемо працювати.
Наступного дня прийшла жаба до мавпи і каже:
— Ходімо поле орати.
— Ой, не можу, — стогне мавпа, — живіт болить.
Довелося жабі йти самій працювати. Зорала вона поле і за кілька днів приходить знову до мавпи:
— Сьогодні погода гарна, будемо рис саджати.
— Ой, що ти! — ниє мавпа. — Яка ж це гарна погода, у мене так поперек болить, що я встати не можу.
Знову довелося жабі самій працювати — рис саджати.
Прийшов час полоти рис. Знову приходить жаба і знову каже мавпі:
— Ходімо полоти рис, сьогодні найкращий для цього день.
— Не можу, — каже мавпа, — учора з дерева впала, руку собі забила. Ти вже йди сама попрацюй!
— Ах ось воно що! — каже жаба. — Ну, нічого не поробиш.
І просапала жаба сама весь рис.
Коли прийшов час збирати врожай, жаба стала кликати мавпу йти жати рис.
А мавпа знову відмовляється:
— У мене занедужала тітка, треба сходити її відвідати.
І скільки ще не приходила жаба, мавпа завжди вигадувала щось, аби не працювати.
Так і довелося жабі самій і жати рис, і сушити, і молотити, і обрушувати зерно. Вийшов рис великий і чистий.
Коли рис був готовий, мавпа одразу прибігла, забувши про всі свої справи і хвороби.
— Гарний рис, — сказала вона. — Давай напечемо з нього колобків.
— Давай! — погодилася жаба.
Напекли вони колобків, а хитра мавпа й тут вигадала:
— Давай пустимо колобки під гору. Хто. перший наздожене їх, той і буде їсти.
Сказала і покидала усі колобки під гору, а сама величезними стрибками пострибала туди ж.
Спустилася — а жодного колобка немає.
Шукала вона їх, шукала, полізла нагору і бачить: сидить жаба і зі смаком доїдає останній колобок. Виявляється, усі колобки застрягли на півдорозі в кущах, жаба їх з’їла і нічого не залишила мавпі. І правильно зробила!
Якщо хочеш їсти колобки — треба працювати!
