Давним-давно жив у столиці один сват. Цілими днями підшукував він наречених до пари.
Якось він просватав п’ятнадцятирічну дівчину за тридцятип’ятирічного чоловіка, приховавши його вік.
Але батьки нареченої незабаром почули, що наречений старий.
— Ми нізащо не віддамо доньку: адже між віком нареченого і нареченої двадцять років різниці, — сказали вони.
Що міг зробити сват? Він вирішив поскаржитися судді. Суддя викликав обидві сторони і запитав батьків дівчини:
— Ви дали слово, з якої ж причини тепер відмовляєтеся?
— Сват обдурив нас: наречений на двадцять років старший за наречену, тому ми не згодні. Ми б віддали її, якби він був хоча б тільки вдвічі старший від неї.
— Нехай буде, як ви бажаєте. Віддайте йому свою доньку через п’ять років. Наречений зобов’язаний цей час почекати. Тоді йому виповниться сорок, а їй — двадцять, і наречений буде старший за наречену саме вдвічі.
Так вирішив суддя, і обидві сторони з вибаченнями покинули приміщення суду.
Насправді мудре рішення!
