Жили колись чоловік із дружиною, і була в них маленька донька.
Тільки раптом занедужала дружина і померла. Залишився удівець удвох з донькою. Важко йому було без господарки, аж тут знайшлися свати, і він одружився знову.
Не злюбила мачуха пасербицю, б’є її смертним боєм без усілякої провини. А дівчинка терпить несправедливі побої і все одно залишається слухняною. Така була розумна і гарна, що всі навкруги її жаліли: «Бідна сирітка! За що їй такі страждання?!»
Якось пішла дівчинка в поле полоти рис. Раптом бачить, ловлять хлопчаки сачками в’юна. Кидається бідний в’юн в усі боки, хоче сховатися, а нікуди. Подумала пасербиця, що і її так само мучить мачуха без усілякого жалю й у неї така ж гірка доля. Подумала так і каже:
— Ах, як жорстоко, братики! Не мучте рибку, облиште її. Грошей, щоправда, у мене немає, але я вам дам за в’юна новенький фартух.
— Добре, сестро! — погодилися хлопці. — Так і бути, відпустимо в’юна, якщо даси за нього свій новенький фартух.
Кинули вони в’юна, узяли фартух і втекли. А рибка б’ється на землі, так і підстрибує, уся поранена.
— Дивися, в’юне, більше не потрапляй до хлопців, — мовила йому дівчинка.
Підняла вона обережно рибку з землі, поклала у пелену сукні, віднесла до струмка біля свого рідного будинку і випустила у воду.
— Живи в нашому струмку, отут тебе хлопчаки не чіпатимуть, не бійся!
Щодня дівчинка збирала залишки рису, розкидані біля нагасі[1], йшла до струмка і кликала рибку:
— В’юне, в’юне, де ти? Чи чекаєш на мене?
В’юн звик до дівчинки. Тільки-но її тінь упаде на воду, а він уже тут, спливає і ловить зернятка рису, поки не наїсться досхочу.
Помітила мачуха, що пасербиця щодня ходить до струмка, і давай її сварити:
— Ти що це робиш, негідна? Що ти у воду кидаєш?
А в’юн, одержуючи від дівчинки вдосталь корму, щодня робився ще дужчим.
Якось дійшла до мачухи чутка, що у глибині гір є будиночок, де збираються люди милуватися квітами, а біля будиночка — глибокий вир. Хто до цього виру наблизиться, того схопить хазяїн виру[2], затягне у воду і з’їсть.
Вирішила мачуха: «Треба послати туди мою пасербицю!»
Покликала вона дівчинку і промовляє до неї ласкаво:
— Донечко, чи чула ти, що в глибині гір є будиночок для милування квітами? Як там красиво! Усі туди ходять помилуватися квітами та повеселитися. От би і тобі туди піти, а то ти усе працюєш з ранку до ночі і не бачиш аніякої радості. Рушай туди, повеселися досхочу! Тільки пам’ятай: біля будиночка б’є чисте джерело і стоїть біля нього велике дерево. Чула я, що цвітуть там біля самої води квіти нечуваної краси! Ти посидь під деревом, помилуйся на прозоре джерело, потім про все нам удома розповіси. Та не забудь принести мені відтіля найкрасивішу квітку!
Дала мачуха пасербиці грошей і ласкаво провела в дорогу.
Пішла дівчинка в гори. Дійшла вона до лісу. Раптом чує, кличе її мисливець:
— Гей, дівчинко, почекай, не ходи далі! Он там на дереві сидить мавпа, хочу я її підстрелити з рушниці, та боюся у тебе вцілити. Почекай трошки!
Подивилася дівчинка туди, куди цілив мисливець, і бачить: сидить на дереві мавпа, склала благально лапки, неначе хоче сказати: «Пощади мене!»
Почала дівчинка прохати:
— Дядечку, дядечку, будь ласка, не стріляй у мавпу. Скільки б тобі за неї дали?
— Я — мисливець, тільки тим і живу, що звірів б’ю, а потім продаю і купую собі рис і м’ясо. За цю мавпу мені б у місті триста монів дали. А на триста монів я з дружиною і дітьми можу прожити три дні.
— Дядечку, мені моя матінка дала якраз триста монів. Ось вони, візьми, тільки не стріляй, будь ласка, у мавпу!
— Що ж, я згоден! — відповів мисливець. — Давай сюди гроші.
Узяв він у дівчинки триста монів, а сам думає: «Непогано вийшло! Нині я настріляю інших звірів, а завтра уб’ю і цю мавпу, зароблю на ній вдвічі більше».
Пішов він до іншого лісу, а дівчинка покликала до себе мавпу. Мавпа спустилася з дерева, склала лапи на грудях і давай кланятися.
Каже їй дівчинка:
— Сьогодні мені вдалося тебе врятувати, але тобі тут більше залишатися не можна. Йди ти краще в інші ліси! Мисливець повернеться і підстрелить тебе. Будь обережна, мавпо, живи благополучно, а мені вже час іти.
Вислухала мавпа дівчинку, знову склала лапки і вклонилася. Дівчинка пішла далі, а мавпа проводжала її очима, поки та не зникла.
Нарешті прийшла дівчинка до того місця, куди її мачуха послала. Бачить — стоїть будиночок, а біля нього великий вир. Тільки вода у вирі не стоїть спокійно, а крутить і нуртує.
«Піду я до будиночка, попрохаю дозволу відпочити трошки», — подумала дівчинка. Підійшла вона до будиночка і каже:
— Хазяї, відгукніться!
Виглянули з будиночка люди, побачили дівчинку і запитують:
— Ти з яких місць?
Розповіла їм дівчинка про наказ мачухи:
— Треба мені йти до виру, зазирнути в його глибину.
Засмутилися люди:
— Ах, як шкода! Адже якщо впаде твоя тінь на воду, не бувати тобі в живих!
— Але там, на березі, ростуть квіти небаченої краси. Он там, дивіться, вони червоніють! Я повинна принести таку квітку в подарунок моїй мачусі.
— Дійшли і до нас чутки про твою мачуху, — кажуть їй хазяї будиночка. — Знаємо ми, які страждання ти від неї зносиш. Ах ти, бідолахо! Шкода нам тебе! Підеш до виру — загинеш!
Заплакала дівчинка:
— Усе одно доведеться мені послухатися і піти за квітами для мачухи, а то вона мене сваритиме. Не можна мені до мачухи без квітки повертатися.
Як не відмовляли її хазяї, дівчинка лише гірко плакала і повторювала своє:
— Треба йти, мачуха наказала!
І от пішла дівчинка до виру. Ходить вона навколо дерева, виглядає, де б зірвати найкрасивішу квітку. Нахилилася дівчинка до квітки, і впала її тінь на воду.
Але раптом звідкись з’явилася зграйка в’юнів і замигтіла у воді. Пішла уся вода срібними брижами, і хазяїн виру не побачив дівчинки. А в цей час на дерево, що росло на іншому березі, залізла мавпа і давай стрибати по гілках! Задивився на неї хазяїн виру.
А дівчинка тим часом зірвала найкрасивішу квітку і відійшла від берега.
Але серед рибок, що грали у воді, дівчинка встигла помітити того в’юна, якого вона врятувала від хлопців і годувала щодня у струмку біля будинку: відтоді у нього залишилася цятка на хвості, там, де його хлопчаки поранили.
І мавпа, що стрибала по гілках, була тією самою, яку дівчинка врятувала від мисливця. Так віддячили їй вірні друзі.
Повернулася дівчинка додому благополучно і принесла мачусі в подарунок червону квітку.
Здивувалася мачуха, адже від страшного виру ніхто ще живим не повертався!
Відкинула квітку і запитує:
— Ти нічого не бачила незвичайного в глибині гір?
— Ні, — відповідає дівчинка, — нічого особливого я не помітила.
І вирішила тоді мачуха отруїти свою пасербицю. Коли батько вийшов кудись з будинку, спекла вона мандзю, підклала в нього отрути і каже:
— Піди, донечко, у гори, збери там різної зелені. От тобі на дорогу мандзю.
Узяла дівчинка мандзю, пішла в гори і почала збирати зелень. Закортіло їй їсти.
«Піду я до струмочка, — подумала дівчинка. — Скуштую мандзю і води нап’юся».
Спустилася вона вниз і бачить — біжить схилом гори чистий, прозорий потік. І плаває біля самого берега в’юн, голову з води виставляє, неначе щось сказати їй намагається. Присіла дівчинка на березі під гіллястим деревом, їсть мандзю і водою запиває. Раптом напав на неї непереборний сон, очі самі заплющилися, і заснула вона міцно.
Прокинулася дівчинка тільки тоді, коли вечірній вітер повіяв на неї прохолодою. «Треба скоріше повертатися додому!» — подумала вона. Хоче підвести голову — і не може, хоче поворухнутися — а сил немає, неначе все її тіло сковане.
Раптом бачить, захиталися над нею з тихим шелестом гілки дерева, почувся якийсь дзенькіт і щось яскраво заблищало навколо. Придивилася, а це золото розсипане, так і палає вогнем, так і блищить. Зойкнула вона, і в ту ж мить зникло її заціпеніння. Подивилася вона вгору і бачить: сидить на дереві мавпа, трясе гілки, і сиплються, сиплються на траву золоті монети…
«Треба зібрати замість зелені золото», — подумала дівчинка. Зібрала вона золото, поклала мішок на плечі і понесла додому.
Здивувалася мачуха, що пасербиця знову повернулася живою і неушкодженою.
— Ти чого допізна в горах вешталася? Якої зелені назбирала?
Вихопила вона мішок з рук дівчинки, глянула, а він повний чистого золота!
У мачухи очі на лоба полізли від подиву.
— Донечко, а там у горах ще залишилося золото? Чи все ти зібрала?
— Там його ще багато, — відповідає дівчинка.
— А як тобі пощастило його знайти? — запитує мачуха.
— З’їла я мандзю, що ти мені, матінко, дала, — розповідає дівчинка, — і раптом напав на мене непереборний сон. Прокинулася, бачу, навкруги не трава, а золото розсипане.
— Тоді і я завтра в гори піду, — промовила мачуха, — назбираю золота більше за тебе!
Спекла вона знову мандзю з отрутою і пішла з ним рано-вранці у гори, куди пасербиця їй указала.
Спустилася вона в ту саму долину, знайшла той самий потік, намочила мандзю і з’їла. Справді напав на неї незабаром непереборний сон. Зраділа мачуха: «От добре!» Прилягла на березі і заснула.
Тільки більше мачуха вже не прокинулася.
