Якось потоваришували вовк і собака і почали щодня відвідувати одне одного. Одного разу почув собака, що хазяї говорять про нього:
— Старий став наш собака, нема з нього користі. Як з ним бути? Чи просто вигнати, чи вбити і здерти з нього шкуру?
Перелякався собака і побіг до вовка.
— Що мені робити? От що я почув від своїх хазяїв. Чи не порадиш ти, як мені бути?
Розсміявся вовк:
— Я в горах стільки років розбійничаю і не такі погрози чув. Не тривожся! Я одну хитрість вигадав.
— Тоді добре! — мовить собака. — Тільки ти скажи мені, що ти вигадав.
— А от що. Коли твої хазяї працюють на своєму гірському полі, то вони завжди залишають дитину поблизу. Завтра я вкраду дитину, а ти біжи за мною навздогін з голосним гавканням. Я покладу її на траву й утечу. Твої хазяї вирішать, що ти справжній герой, і будуть тебе годувати і берегти до кінця твоїх днів.
Зрадів собака:
— Добре ти вигадав, вовче. Дякую тобі!
Наступного дня, тільки-но розвиднілося, вирушили хазяї на своє гірське поле, а дитину в колисці залишили поблизу, у тіні дерев. Раптом вибіг з-за гори страшний вовк і вхопив дитину. Закричали люди, кинулися за ним навздогін, але де там. А от старий собака наздогнав вовка, відібрав дитину і цілою і неушкодженою приніс її батькам.
Здивувалися хазяї:
— Не думали ми, що наш старий пес на таке здатен. Вовка не злякався, врятував нашу дитину!
Відтоді почалося у собаки інше життя, хазяї його всіляко шанували.
Трохи потому прийшов вовк до собаки. Почав собака дякувати вовку. А вовк і каже йому гордовито:
— Ти тепер завдяки мені ситно живеш. Принеси мені за це курку, найбільшу та найжирнішу!
— Не можна, адже кури хазяйські, — відповідає чесний собака.
Розлютився вовк. Адже він собаці допомагав для того, щоб після курятиною поласувати. Але не дав цього зрозуміти і каже:
— Якщо так, приходь до мене завтра в гори. Я вигадав ще одну хитру штуку.
«З’їсть він мене!» — подумав собака. Але нема чого робити, довелося йому погодитися. На тому вони і розсталися.
Випадково їхню розмову почула кішка.
«Потрапив собака в халепу, — подумала кішка, — але ж ми в одному будинку живемо, треба йому допомогти!»
Пішла вона до собаки. Лежить собака і зітхає.
— Що це ти, собако, на себе не схожий? Що тебе тривожить? Чи не прибігала сюди з гір зла лисиця? Чи не потрапив ти в якусь халепу?
Розповів собака кішці про свій клопіт.
Почала кішка його втішати:
— Не тривожся, я тебе у біді не покину! Завтра підемо в гори разом.
А вовк тим часом покликав собі на допомогу свого приятеля чорта.
— Давай, — каже, — разом зжеремо собаку!
От засіли вони вдвох у гірському видолинку.
На світанку вирушили собака з кішкою в гори.
А вовк із чортом давно вже на них чекають. Вовк навіть заснув, а чорт лежить, прислухається. Стирчать з видолинку кінчики його довгих вух і так і ворушаться, так і ворушаться.
Побачила їх кішка і вирішила: «Мабуть, миша!»
— Собако, а собако, дозволь мені спіймати цю мишу! Я її з’їм, щоб підживитися перед боєм.
Стрибнула вона — як схопить чорта за вуха! Учепилася пазурами і зубами! Перелякався чорт до смерті, заволав не своїм голосом:
— Вовче, вовче, лихо! Мучить мене якесь чудовисько! — якось струсив кішку і здійнявся за хмари.
А вовк спросоння перелякався ще більше. З виттям утік він у далекі гори, і більше його не бачили.
