Давно колись правив світом страшний змій Айдахар. І жив тим, що пив кров. Нікого не жалів. А підлий комар був у нього на побігеньках.
Гукнув якось змій комара та й наказує йому:
— Облети всю землю й покуштуй кров усіх живих істот. А коли повернешся, розкажеш мені, в кого кров найсолодша. Тих я зводитиму з світу.
Полетів комар. Виконав наказ і повертається назад. Дорогою трапилася йому ластівка.
— Куди літав?
— За наказом повелителя мого Айдахара облетів усю землю, щоб дізнатися, в кого найсолодша кров.
— І в кого ж?
— Найсолодша кров у людини,— гордо пропищав комар. Ластівка занепокоїлася.
— Не кажи, комаре, змієві правди. Людина добра, не губи її.
— Ні, скажу!
Ластівка знову:
— Благаю тебе, комарику, не роби людині зла,— вона мій друг і захисник.
А комар сміється:
— Ні, скажу!
Прилетів комар до Айдахара, а ластівка вже кружляє й кружляє.
— Ну,— засичав змій,— розповідай про все, що розвідав. Не дай боже, скажеш неправду…
— Володарю мій і повелителю,— почав комар,— скажу тобі щиру правду, нічого не приховаю. Найсмачніша, найсолодша кров у…
Хотів сказати «у людини», та не встиг. Ластівка стрімголов кинулася на комара й відщипнула йому гострим дзьобом кінчик язика.
Закружляв комар над змієм:
— З-з-з… з-з-з… з-з-з…
Але нічого вимовити не зміг.
А ластівка весело джеркоче:
— Я знаю, Айдахаре, що хотів сказати твій служка: найсолодша кров у змія.
Розлютився змій, скрутився в клубок, стрибнув у небо, роззявивши пащу. Але ж нема пташки, спритнішої за ластівку! Метнулася вона вбік — Айдахар тільки за хвостик її схопив. Та рвонулася ластівка і втекла від лютої смерті.
А страшний змій з трьома пір’їнками в зубах упав з висоти на землю, вдарився об камінь та й навіки затих.
Ось чому в ластівки хвостик, мов ріжки, й ось чому люди так шанують цю пташку.
