Дурень

В одному аулі жив дурень. Дурнішого за нього не було на цілому світі. Ситим він бував нечасто, але працювати не хотів. Цілий день валявся на траві і співав безглузді пісні.

Частенько дружина гримала на нього:

— Безсовісний ледацюго! Бідняки працюють цілими днями, не шкодуючи сили. Один ти лежиш, байдикуючи. Попросив би в сусідів пару волів та й зорав би шматок землі й посіяв би хоч трішки проса. Соромно мені старцювати по чужих аулах.

Дурень спочатку відмовився, а потім сказав:

— Чи не даремно ти, дружино, сваришся? Завела: «Просо, просо!» Та навіщо воно тобі?

— Як це навіщо?! Було б у нас просо, була б і юшка в казані.

Дурень розгнівався:

— От дурна! Звідки ж тобі в казан потрапить юшка?

— Та вона ж із проса робиться!

— Ти так би відразу й сказала! — крикнув дурень і побіг до сусідів просити волів.

Запряг дурень у плуг пару волів, виїхав у степ і почав орати. Спочатку все йшло непогано, але раптом плуг об щось зачепився й воли зупинилися. Кричав на них дурень, руками махав — не йдуть воли. Розгнівався він, висмикнув плуг. Бачить — лежить у борозні величезний злиток золота.

«От тобі й на! Як же тепер бути? — задумався дурень.— Як позбутися цієї блискучої дивини?»

Думав-думав і вирішив: «Спитаю поради у досвідчених людей!»

Незабаром він побачив самотнього вершника.

— Ей, друже! — закричав йому дурень.— Скачи швидше сюди! Допоможи моєму горю.

Вершник повернув коня. А дурень думає:

«Даремно я покликав цю людину. Хто знає, що у нього під шапкою. Краще я пораджуся з кимось іншим!»

І він накинув на золото халат, а сам сів зверху.

— Навіщо ти мене кликав? — спитав вершник.

— Друже мій, рідний, хай буде у тебе на язиці завжди халва! Ось стоїть пара волів. Скажи, який із них проворніший — чорний чи рябий?

— Ну й дурило! Кому ж про це знати, як не тобі? — кинув вершник і поїхав своєю дорогою.

«Щасливо я, здається, спекався його. Справжній тобі бандюга»,— вирішив дурень.

Через деякий час він побачив іншого вершника.

— Ей, друже! — закричав дурень.— Скачи до мене, трапилася біда.

Вершник повернув коня, а дурень знову занепокоївся: «Якщо перший був злодієм, то цей може виявитися розбійником!»

— Ну, що тобі треба? — спитав здивовано вершник.

— Дорогий мій! — почав дурень.— Скажи мені, скільки я зорю сьогодні і скільки залишу на завтра?

— Скажу я тобі тільки одне,— сердито відповів вершник.— Хто зустрінеться з розумним — збагатить себе, а хто з дурним — змарнує час!

Ударив він коня і поїхав своєю дорогою.

А дурень залишився сам і почав міркувати:

«Мабуть, ніхто мене не виручить з біди, крім хана. Недаремно ж мулла говорить: «У хана розум сорока бідняків!»

Віднесу я йому золото, і хай він скаже, що мені з ним робити».

Забрав дурень золото й пішов додому.

Вдома нишком од дружини сховав він золото в скриню і ліг спати. Але дружина побачила, як він щось ховав, і вночі потихеньку розгорнула пакунок. Побачила вона золото і страшенно зраділа. Миттю сховала злиток, а замість нього поклала круглий камінь.

Вранці встав дурень з ліжка, витягнув із скрині пакунок і пішов до хана за порадою.

Довгенько йшов дурень до нього, але все-таки добрався до ханського палацу.

— Ти чого приплентався до мене? — запитав хан дурня.

— Мій повелителю! Накажи розгорнути цей пакунок! — урочисто сказав дурень і поклав його на килим.

Хан повів бровою, і візири миттю розгорнули дірявий халат.

— Я бачу круглий камінь,— сказав хан.— Навіщо ти його приніс своєму володарю?

Бідняк навіть упрів од несподіванки.

«Рятуючись від дощу, я, здається, потрапив під сніг!» — із жахом подумав він.

А вголос сказав:

— Пожалій, хазяїне! Дружина моя торочить, що цей камінь важить десять чараків[1], а як на мене, в ньому не буде й восьми. Наш мулла каже: «У хана розум сорока бідняків!» Розсуди нас, благаю тебе!

— Цей тип або безпросвітний дурень, або небезпечний шахрай,— сказав хан.— Киньте його до в’язниці і не спускайте з нього очей!

Прийшовши до пам’яті у в’язниці, дурень почав міркувати:

«От дивина! Я ж знайшов у землі злиток золота, а не камінь. Він був ось такого розміру або навіть ось такого…»

Візири побачили, що в’язень щось обміряє в повітрі руками, й сказали про це ханові.

— Приведіть його! — наказав хан.

Притягли бідолаху до ханського палацу.

— Ти що міряв у в’язниці? — спитав хан.

— О мій повелителю! Я від нудьги міркував, у кого довша борода: у тебе чи у нашого козла. За моїми розрахунками, у тебе все-таки довша.

Хан від злості замотав головою. Візири аж заскрипіли зубами. Варта знову кинула дурня до в’язниці.

— Прив’яжіть його до дерева на осонні! — закричав хан.

— Повісьте йому на шию мішок з верблюжим кізяком, і хай стоїть до того часу, поки сам не розкаже мені всю правду.

Наказ хана негайно виконали спритні візири.

Минуло небагато часу, і до хана прийшов один із візирів.

— Великий хане! Прив’язаний до дерева благає тебе вислухати його.

Хан вийшов на подвір’я і побачив дурня, прикрученого арканом до дерева. На грудях нещасного теліпався мішок.

— Говори, що ти хотів сказати! — процідив хан, наблизившись до дерева.—

— О мій повелителю! — простогнав дурень.— Те, що я хочу тобі сказати, ніхто не повинен почути.

Хан, зморщившись і затиснувши носа, підставив вухо.

— О хане! Мене все життя називають дурнем. Але я нікому не заподіяв зла і без вини терплю покарання. Але той дурень, який придумав вішати людям на шию таку погань, воістину заслуговує палиці. Ти тільки понюхай, що за сморід!

Хан від такого зухвальства зовсім розлютувався, наказав відлупцювати дурня палицями та прогнати із столиці.

Почухуючи синяки і розмазуючи сльози, приплентався дурень у свій аул. Біля юрти його зустріла дружина.

— Негідниця! — простогнав дурень.— Мене образили і побили, і все з-за твого проса.

— Та годі вже, не плач,— весело відповіла дружина.— Більше ти не будеш сіяти його.

— А з чого ж ти робитимеш юшку?

— Буде у нас тепер і юшка, і м’ясо, і всього досхочу.

Зайшли вони до юрти. Поставила дружина перед чоловіком багато різних страв.

— Їж! — пригостила вона.

Відразу забув дурень про свої пригоди. Накинувся він на смачні страви і їв, поки не наївся.

А потім звалився на бік і задрімав. Хай собі спить!