Набридло ослові вантаж носити. Ото й каже якось він верблюдові — своєму товаришеві:
— Гей, верблюде, набридло мені вантажі носити: живого місця на спині нема! Втечімо від хазяїна, заживемо на волі, як нам заманеться.
Помовчав верблюд та й каже:
— Коли на правду йде, то поганий у нас хазяїн: годує абияк, а працювати примушує багато. Я б з радістю втік, але як?
А осел і каже:
— Я все обміркував, не хвилюйся. Завтра хазяїн примусить нас везти сіль у місто. Спочатку ми йтимемо слухняно й спокійно, а коли зійдемо на гору, впадемо разом і прикинемося, ніби геть із сил вибилися. Хазяїн лаятиме нас, дрючком гамселитеме, а ми — ні з місця! Знесилиться наш хазяїн і піде додому по допомогу. Тоді вже тікай, куди хочеш.
Зрадів верблюд:
— От добре ти надумав, от славно! Так ми й зробимо!
Дочекалися вони ранку. Вранці хазяїн нав’ючив на них мішки з сіллю і погнав у місто.
Півдороги вони йшли, як завжди: верблюд попереду, осел за ним, а позаду хазяїн з дрючком. Та ось зійшли вони на гору, коли це раптом осел з верблюдом упали на землю й прикинулися, що геть вибилися із сил, не можуть уже на ногах стояти.
І почав хазяїн їх сварити:
— От уже ледацюги, їм би тільки лежати! Ану вставайте зараз же, чуєте чи ні?
А верблюд з ослом і вухом не ведуть, лежать, мовби нічого й не чують. Розсердився хазяїн та й ну їх лупцювати.
Ударив він верблюда тридцять дев’ять разів — той анічичирк, та коли замахнувся ще раз — заревів верблюд і підхопився на ноги.
— Так би й давно,— важко зітхнув хазяїн, а тоді заходився біля осла.
Вдарив він його сорок разів — осел і не охнув, ударив п’ятдесят разів — осел і не здригнувся, вдарив шістдесят разів — як лежав осел, так і лежить.
Бачить хазяїн — кепські справи: напевно, віддав богові душу осел. Велика біда, та що поробиш.
Зняв він з осла вантаж, звалив його на верблюда й рушив далі в дорогу.
Насилу ступає верблюд, кляне осла:
— Проклятий осле, через тебе я битий іду, подвійний вантаж несу!
А осел полежав, поки хазяїн з верблюдом зникли за перевалом, потім підхопився й побіг, куди очі бачать.
Біг він три дні, пробіг три гори і три полонини й нарешті дістався до широкої галявини біля річки.
Сподобалась ослові та галявина, тут він і оселився. А тими землями вже багато років правив могутній тигр.
Якось надумав тигр оглянути свої володіння. Вранці вирушив він у дорогу, а опівдні надибав на осла.
Ходить собі осел галявиною, хвостом помахує, траву їсть.
Тигр думає: «Що це за звір? Ніколи не бачив такого».
А осел як зиркнув на тигра, то й обомлів. «Ну,— думає,— все, я пропав! — А тоді подумав про себе: — Ось я йому покажу, все одно помирати».
Підняв осел хвоста, змахнув вухами, роззявив якомога ширше пащу,— та як затрубить на всю свою ослячу горлянку!
В тигра і в очах потемніло. Кинувся він тікати, біжить щосили й озирнутися боїться.
Дорогою зустрів тигр вовка.
— Кого це ти так злякався, повелителю?
— Ой, злякався я звіра. Страшнішого за нього й на світі нема: замість вух у звіра крила, паща — мов яма, а реве він так, що земля двигтить і небо меркне.
— Стривай, стривай,— каже вовк,— та чи не з ослом ти, бува, зустрівся? Так воно і є. Гаразд, завтра ми з тобою скрутимо його арканом.
Наступного дня вовк приніс аркана, один кінець прив’язав до шиї тигра, а другий — до своєї шиї, і так вони рушили на галявину.
Вовк іде попереду, а тигр позаду — все упирається.
Помітив їх осел здалека і знову за своє: хвіст підняв, пащу роззявив — та як зареве!..
А тигр і кричить вовкові:
— Гей, друже, та ти, видно, тягнеш мене на поживу цьому страховиську! — І рвонувся він щосили вбік, з вовка голова й покотилася.
Прибіг тигр додому, не може відхекатись.
У цей час прилетіла до нього сорока. Про все розпитала у тигра, а тоді й каже:
— Зачекай-но хвилинку, я злітаю на галявину, подивлюся, що то за звір там ходить і що він робить. Розвідаю і про все розкажу тобі.
Полетіла сорока на галявину.
А осел побачив її здалека, ліг на землю й простягнув ноги, буцімто мертвий.
Сорока подивилася на нього й зраділа: страшний звір здох!
Сіла вона на осла, ходить по ньому туди й сюди, й мудрує, що б то його таке набрехати тигрові про свою перемогу над страховиськом.
Раптом, на свою біду, побачила вона на землі пшеничне зернятко й уже націлилася дзьобом, але оступилась і попала ослові між ноги.
Отут осел і ожив. Затис він ногами сороку якнайдужче і давай хльостати її хвостом. Хльостав-хльостав — аж пір’я летіло на всі боки. А потім як підкине її копитом — покотилася сорока на край галявини.
Відлежалася вона тут, очумалася і сяк-так, бочком-бочком, крекчучи та охаючи, полетіла назад.
Летить та ще здалека кричить тигрові:
— Тікай звідси якнайдалі, поки живий! Навіки мене скалічив проклятий звір! Гляди, щоб з тобою такого не трапилося.
Злякався тигр. Зібрав він свої пожитки й назавжди пішов у чужі краї.
А хоробрий осел і донині живе на широкій галявині.
