Колись давно-давно жили собі дід та баба. Мали вони невелике господарство: корову, п'ятеро кіз з козенятами, собаку та кота.
Якось баба налила котові в блюдечко молока. Собака й собі підбіг до блюдечка й хотів спробувати молока. Та кіт не злякався великого пса, сміливо напав на нього і вийшов переможцем з двобою: собака завищав од болю й кинувся тікати. Рани від котячих пазурів загноїлись, і собака так і не одужав.
— Хто ж тепер стерегтиме нам корову та кіз? — журиться дід.
— Хто ж, як не кіт,— одказує баба.— Собаку зумів доконати, то хай учиться й худобу стерегти.
Прив'язали кота біля худоби.
Якось увечері, коли старий із старою вже збиралися спати, почулося скавучання собаки. Вискочив дід надвір і бачить: з їхнього двору, підібгавши хвоста, втікає сусідський собака, а кіт їхній вигнув дугою спину, настовбурчився й грізно шипить йому вслід.
— Ну, байбіче,— каже дід бабі,— видно, що наш кіт — справжній батир. Який уже великий собака в сусіда, а й той насилу втік від нього. Нашому котові, мабуть, і вовк не страшний.
— Коли так,— сказала баба,— не будемо звати його котом. Назвемо батир Чокчолой.
І став Чокчолой-батир стерегти худобу.
Минула зима, надходило літо. Люди перекочовували в гори, на джайлоо — соковиті гірські пасовища. Склали дід з бабою на корову юрту, прив'язали на повід кіз. Чокчолой-батира, щоб не втомився, посадили у мішок і закинули поверх вантажу. Та коли проїздили густий ліс, кіт у мішку якось упав на дорогу. Дід та баба не бачили цього, і мішок так і залишився в лісі. Хоч як довго й жалібно нявчав Чокчолой-батир, ніхто не почув його. Борсався він, борсався в мішку і все-таки видерся звідти на волю. Роздивляється навкруги Чокчолой-батир, аж раптом скаче на нього хорт: недалеко проходив мисливець з собакою. Злякався Чокчолой-батир, кинувся мерщій на дерево і сидів там, доки й сонце зайшло. Коли смерклося, спустився кіт на землю і давай шукати дорогу, по якій пішли його дід з бабою. Аж тут вискакує назустріч лис. Злякався Чокчолой-батир, вигнув дугою спину, вишкірив зуби та як зашипить. Лис тоді задки, задки і став оддалік, бо ж кортить розпитати небаченого звіра. Вклонився він котові низенько і каже лагідно:
— Здрастуйте, любий друже. Ви, здається, не з наших країв. Давайте познайомимось. Хто ж ви будете?
Чокчолой зашипів ще раз і підняв гордовито голову:
— Ти що ж, і досі не впізнав мене? Та я ж батир Чокчолой.
«Що це за батир Чокчолой?» — думає здивований лис.
— А куди ж ви прямуєте, батире? У нас також є славетні батири, що їм немає рівних у силі та відвазі. Приміром, батир Товстунець чи батир Довге Вухо. Ви не знайомі з ними?
— Не знаю їх і знати не хочу! — закричав батир Чокчолой.— І нікого з них не боюся!
«О, це справді відважний звір,— подумав лис про кота.— Треба з ним ближче познайомитись».
І лис повів далі ще солодшим голосом:
— Шановний батире, ви йдете здалеку. Ось уже й ніч запала. Прийміть, будь ласка, моє запрошення переночувати у нас.
Погодився Чокчолой. Привів його лис до себе додому, посадив на почесному місці.
— Посидьте трішки,— сказав люб'язно котові, а сам швиденько в двері.
Прибіг лис до зайця та борсука й закричав до них:
— Гей, вставайте мерщій! Прийшов батир Чокчолой! Шукайте для нього чогось смачного. Якщо не догодимо йому, лиха не обберемось.
Затремтіли з переляку борсук та заєць, а лис побіг назад додому.
Назбирали звірі ласощів і понесли до лиса. Тільки побачив їх лис, одразу ж схопився з місця і до кота:
— Шановний батире Чокчолой! Дозвольте познайомити вас з моїми найближчими друзями, з моїми дорогими товаришами. Ось оцей, косоокий та клишоногий,— славнозвісний батир Довге Вухо. А цей, малий та череватий,— славетний батир Товстунець
Заєць та борсук уклонились котові й поклали перед ним гостинець — крота. Чокчолой-батир голосно замуркотів і взявся бенкетувати. Заєць та борсук злякались того муркотіння і гострих котячих пазурів, відступили аж до дверей і тихенько стояли там, бо й надвір утекти боялись.
Тим часом лис на правах господаря хотів і собі поласувати кротом. Але тільки-но він підсунувся ближче, Чокчолой-батир загрозливо вигнув спину й зашипів на нього. Злякався лис і одскочив убік.
Побачили заєць з борсуком, як лис злякався, та й кажуть один до одного:
— Цей Чокчолой таки справжній батир. Якщо вже лис його боїться, про нас і казати нічого.
— А так, він дуже сердитий. Та чепурний який, дивися, по обіді вмивається.
Чокчолой, смачненько попоївши, умився і вклався спати на гору лисових ковдр. Лисові це зовсім не сподобалось. Він і каже до зайця та борсука:
— Чи ви бачили такого непоштивого звіра,— господаря й знати не хоче. Дужий не може бути таким нечемою. А ви чого поставали в кутку й мовчите, не заступитеся за господаря? Налякав би його хоч трохи,— звертається лис до зайця.
— А й правда,— підтримав лиса борсук.— Ми принесли йому гостинця, а він і близько нас не підпустив. Налякай його добре, зайчику, він же нітрохи не більший за тебе.
Зрештою вмовили зайця. Зібрав він усю свою відвагу, підійшов до кота й ткнув його легенько в бока. Та кіт і вусом не повів. Тоді заєць справді розсердився й так ударив кота по голові, що той, бідолаха, аж на долівку скотився. Проте Чокчолой-батир не злякався. Випустив свої гострі пазурі й ударив зайця по носі. Тут уже не втримався й борсук:
— Який ти, батире, безсоромний! — закричав він на кота.— Але як прийшов, так і підеш. Я не подивлюся на тебе, що ти такий поважний.— І борсук накинувся на кота.
Але батир Чокчолой не злякався й учепився зубами борсукові у вухо.
Завив од болю борсук і подріботів у двері. За ним подався і заєць, тримаючись лапою за носа. Побачив лис, що кепські його справи, й ну вмовляти кота:
— Не гнівайтеся, Чокчолой-батире, не зважайте на цих бешкетників. Я з ними сам побалакаю, я їм покажу, як ображати поважного гостя. Заспокойтеся, батире. А я хутенько приготую вам чогось попоїсти,— а сам вискочив надвір і помчав до вовка.
Розповів лис вовкові про могутнього батира Чокчолоя, але вовк не вірить таким байкам, гнівається:
— Ось постривай, я покажу цьому самозванцеві, де раки зимують! — вигукнув він і рвонувся був до лисової господи.
Та лис зупинив його:
— Зачекай-но, батире вовк, вислухай мене до кінця. Він уже згадував про тебе. «Чого це бариться батир вовк, чому не з'являється до мене? Іди поклич сюди цього розбійника! Чого він тільки не витворяє! Недавно лошака роздер, торік телятко зарізав, ягняті хвоста одірвав. Усього й не перелічиш. Скажи, що я чекаю на нього. А не з'явиться, я сам його знайду». З цим і прислав мене до тебе. А кричав, аж шерсть дибки ставала.
Лисові слова трохи остудили вовків бойовий запал. Злякався вовк і поплівся за лисом до тигра та ведмедя. Розповів лис і їм про Чокчолой-батира.
Тигр, почувши оповідь лиса, розгнівався не на жарт: заревів, пазурами землю дере й жбурляє в лиса. А тоді ще й каменем кинув — лисові памороки забило, мало не заплакав од кривди такої.
— Я вам правду сказав, Чокчолой звелів привести вас. «Я йому покажу,— кричав батир Чокчолой,— як без дозволу розбій вести. В кожну лапу його по кілку заб'ю! Хай зараз же з'явиться до мене, а не прийде — не жити йому. І той клишоногий ведмідь хай прийде з тигром разом». Так мені наказав Чокчолой.
— Він тільки й побачив, що я клишоногий! — сердито заревів ведмідь і закрутився на місці од гніву.
Але що тут вдієш? Мусили слухатись лиса. Привів тигр звідкись ситу корову й прив'язав до дерева, ведмідь привів кабана, вовк приволік козеня. Кабан без угаву рохкав, то звірі прирізали його.
Лис почав готувати все до зустрічі Чокчолой-батира. Тигра заховав недалеко від кабана, прикривши його травою. Вовк заховався під деревом у густому гіллі. Найдальше заховався ведмідь: видерся аж на дерево. «Тут мене ніхто не дістане»,— думав собі. Нагодилася сюди і цікава білочка, примостилася на гіллячці, дивуючись з такої метушні. Дивувалися й борсук із зайцем, які прийшли із скаргою на кота.
— Диви, вони й самі полякались, від кого тут допомоги чекати? Краще ходімо звідси завчасно,— каже борсукові заєць.
— Ні,— затнувся борсук,— я не піду звідси, поки не помщуся батирові Чокчолою.
Полізли у схованку і заєць з борсуком.
Через деякий час веде лис Чокчолой-батира.
— Ось, батире, все це для вас. Раджу почати з кабана, будете задоволені.'
Та Чокчолой помітив прив'язану до дерева корову й питає сердито:
— Хто привів сюди цю корову?
— Не знаю, батире. Та все це тепер належить вам, тож призволяйтеся.
Чокчолой розгнівався не на жарт:
— Козеня та корова й без того наші. Хто їх сюди привів, я питаю?!
Лис не сказав котові нічого: боявся тигра з вовком. А корова жалібно промукала:
— Мене сюди привів тигр,— і пустила сльозу.
— А мене вовк приніс,— промекало козеня.
— Де вони? — зашипів розгніваний кіт.— Ну, начувайтеся, ось я вас знайду!
Кіт з войовничим виглядом підняв угору хвоста й заходив по галявині взад і вперед.
Полякалися вовк, тигр та ведмідь і завмерли, де хто сидів. А заєць тихенько вибрався із схованки й потрусив додому.
Тим часом тигрові у вухо залізла травинка. Тигр не витримав лоскоту й мотнув головою. Трава над ним ворухнулася. Кіт подумав, що там ворушиться миша, й присів, готуючись до стрибка.
«Е, та він боягуз,— подумав тигр, побачивши це.— Лис даремно лякав нас усіх. Та якщо я покажуся з схованки, цей Чокчолой помре од страху».
І тигр надумав ще раз випробувати Чокчолой-батира. Він тільки хитнув головою, а кіт стрибнув у траву й учепився пазурами тигрові в карк. Тигр від болю й несподіванки скочив на ноги і кинувся в ліс. Зляканий кіт метнувся від нього, перестрибнув через вовка й подерся на дерево.
«Це вже й до мене черга дійшла», — злякався ведмідь і рухнув униз. Білка, що спостерігала все це, зірвала соснову шишку й кинула нею в кота. Злякався Чокчолой-батир і сплигнув з дерева. А вовк подумав, що то кіт і його помітив, і щодуху в ліс. Тої ж миті чкурнули й лис з борсуком.
А Чокчолой-батир одв'язав козеня та корову, знайшов своїх діда та бабу й привів додому їхню худобу. Дід з бабою дуже зраділи йому.
