Хан Джанибек, підступний і марнославний, вирішив розпочати війну проти Султанмамита і став задиратись до нього.
Якось прислав джигіта, вимагаючи, щоб йому заплатили за сорок понівечених кобилиць.
— Не заплатиш — ставай до бою,— повторив той джигіт слова Джанибека.
Нерішучий та боязкий Султанмамит завагався, що йому робити — платити чи воювати — і щодня скликав людей на раду.
Якось до такої ради під'їхав на гнідому жеребчику бідненько одягнений хлопчина.
Розгнівався хан Султанмамит:
— Що тут робити таким хлопчикам? Тільки рота роззявити й слухати! Геть звідси, геть, шмаркачу!
— Іде — не знає, де йому стати, стане — не знає, куди рушати, а взявся над людьми панувати! — гукнув хлопчина й пришпорив коня.
Ще дужче розгнівався Султанмамит і звелів хлопчині повернутися назад.
— Коли ти такий меткий дотепник — поговори з перекотиполем,— глузливо мовив хан.
Хлопчина трохи проскакав услід за перекотиполем і скоро повернувся.
— Перекотиполе мені сказало: «Вітер повіє — біжу, в яму впаду — лежу. А Султанмамиту нічого робити, він і посилає зі мною говорити»,— каже ханові хлопчик.
Розлютився Султанмамит і хотів зітнути хлопцеві голову.
— Гнів — поганий порадник, хане,— зупинили його аксакали.— Цього разу віддай хлопцеву голову нам: цей джигіт ще колись послужить країні.
Охолов трохи хан і сховав у піхви меча. А хлопчина питається у людей:
— І що це за клопіт у вас такий, що вже три дні раду радите і ніяк не домовитеся?
Почув хлопчина про зазіхання хана Джанибека й каже:
— Відправте мене до нього послом. Спорядіть у дорогу високого верблюда й сивобородого цапа.
Порадилися люди, приготували все, що треба, й вирядили хлопчину до Джанибека.
От приїхав з цапом у поводу хлопчина-посол верхи на верблюді в ханський двір. Джанибекові це не сподобалось.
— Звідки їдеш, хлопче? — питається він.
— Я посол із аїлу Султанмамита,— не зупиняючись, каже хлопчик.
— Ех ти, нещасне дитя. Чи в аїлі немає нікого більшого? — насміхається з хлопчини хан.
— Якщо я здаюся тобі замалим, то поговори собі з цим верблюдом. Він у нашому аїлі найбільший,— відповів хлопчина й скочив з верблюда.
— Шибенику, я питаю тебе, чи немає в аїлі білобородих, старших за тебе?
— Хочеш бачити білобородого — ось тобі цап, поговори з ним. Він у нас в аїлі найстаріший.— І хлопчина спустив старого козла.— А захочеш побачити мудру людину—ось тобі я, говори зі мною.
Смілива й розумна мова хлопчини припала до серця Джанибекові.
— Оце так джигіт, от так шибеник. Гаразд, я прощаю вам усе,— мовив хан молодому послові.
Так своєю відвагою, розумом, кмітливістю хлопчина врятував од ворога рідний аїл.
