Розумний дехканин

Дурний хан від нудьги наказав своїм джигітам привести справжнього дурня.

Джигіти сіли на коней і поїхали виконувати ханський наказ.

— Де ж знайти дурня? Якщо ми приведемо звичайну людину, хан нас не помилує, — сказав перший джигіт.

Другий відповів:

— Невже ти такий нетямущий, не знаєш, що робити? Схопимо першого-ліпшого, кого зустрінемо, й поведемо до хана. Як він дізнається, що це не справжній дурень?

На тому вони зійшлися.

Зустрівся їм вершник, який волік на аркані велику колоду.

— Облиш свою колоду. Ти поїдеш з нами до хана. Він кличе тебе до себе, — сказали джигіти.

— Спершу я притягну цю колоду до своєї хати, а потім поїду до хана. Та й навіщо я йому здався?

Ханські джигіти закричали:

— Він ще сміє розбазікувати! Володар кличе тебе, і ти повинен з’явитися. Зразу видно дурня.

— Ні, джигіти, — заперечив вершник.— Я не дурень. До того ж нерозумно кинути на півдорозі колоду, яку довелося тягнути з гір.— І він рушив своєю дорогою.

Джигіти кинулись далі, побачили біля юрти жінку, яка пряла.

— Джене[1], тебе кличе хан.

— Навіщо ханові проста жінка?

— Ханові потрібна дурість. Хіба розумна жінка стала б перепитувати? Збирайся мерщій.

— Хто байдикує навесні, той і показує дурість. Ледаря й кличте до хана. А я працюю, щоб прогодувати дітей. Шукайте дурня в іншому місці, — відказала вона.

Джигіти поїхали далі. Бачать — дехканин оре поле.

— Ей, дехканине, кінчай роботу. Ти поїдеш з нами до хана!

— Зараз саме робота. Навіщо тепер їхати до хана?

— Багато не базікай. Якщо хан кличе, кидай роботу і їдь. Зразу видно, що ти дурний, а хан наказав нам привести справжнього дурня.

Дехканин розсердився:

— Нема тут таких. Забирайтеся звідси!

— Якщо ти не дурень, допоможи нам знайти справжнього дурня, — попрохали джигіти.

— Не заважайте мені. Бачите, сонце як гріє, поки земля не висохла, я повинен доорати.

Але на цей раз джигіти не відступили.

— Ні, — сказали вони.— Або ти сам з’явишся до хана, або знайди нам справжнього дурня. Всі, кого ми зустрічали, не хотіли визнавати себе дурнями. Що ж нам робити?

Дехканин подумав і відповів:

— Справленій дурень сам хан, який шукає дурня, а також ханські джигіти, що вирушили на пошуки. Більших дурнів ви не знайдете.

Джигіти в один голос закричали:

— Ти образив нашого хана!

— Нехай хан дізнається, що він дурень, — відповів дехканин.

Джигіти помчали до палацу і розповіли хану про нечувану зухвалість простого дехканина. Хан наказав схопити зухвальця, зв’язати і привести до нього. Джигіти поскакали назад, схопили дехканина, зв’язали й доставили ханові.

— Ач який знайшовся! — сказав хан глузливо.— То, виходить, я дурний? Якщо ти розумний, ось тобі мій тулпар, випробуй його. Не зумієш — накажу стратити.

Дехканин три дні доглядав ханського тулпара, годував його, поїв, а на четвертий день каже:

— Хане мій, твій тулпар — справжній скакун, тільки в нього є кров ішака й звички корови.

Почувши таке, хан розгнівався й хотів покарати зухвальця, але втрутилася стара мати хана.

— Не сердься, сину мій! Під час перекочовування стада змішалися й ішаки потрапили в кінські табуни. Лошиця, від якої твій тулпар, здохла в дорозі, і я підпустила лоша до корови, яка загубила телятко. Воно виросло на коров’ячому молоці.

— Як ти здогадався про це? — запитав хан дехканина.

— Я три дні не відходив од тулпара, — відповів дехканин, — і помітив, що, виходячи з води, він дригає задньою ногою. Це коров’яча звичка. А коли вночі я підкинув йому сіна, він ревів, як ішак. Отже, в твоєму тулпарі є кров ішака.

Така кмітливість сподобалась ханові, і він почастував дехканина пшеничним коржем, а ханова дружина подарувала йому золоту монету.

Минуло кілька днів. Хан знов покликав дехканина й каже:

— Якщо ти й справді добрий відгадник, то вгадай, хто з нас ханська дитина — я чи моя дружина?

— Твоя дружина — ханова дочка, а ти пекаренко.

Розгнівався хан на таку нешанобливу мову й вирішив одрубати дехканинові голову. Але перш ніж стратити, запитав у старої ханші:

— Мамо, скажи правду — чий я син?

Ханша відповіла:

— Сину мій, замолоду я народила кількох дівчаток, і мій чоловік був страшенно незадоволений. Жила в нашому аїлі пекарева жінка. Одного разу, коли ми обидві чекали дітей, я наділила її подарунками і домовилась: якщо в мене народиться дівчинка, а в неї хлопчик, то ми поміняємося немовлятами. Коли настав час родити, я відіслала чоловіка в місто, а сама зачинилася у юрті й нікого близько не підпускала. Я вчасно народила дівчинку й віддала її пекаревій жінці. Незабаром вона народила сина і вночі, тайкома від усіх, принесла мені немовля. Тоді я сказала, що народився син. Спливали роки, діти підросли. Не бажаючи розлучатися з дочкою, я взяла її тобі за дружину.

Вислухав хан оповідь матері й знов звернувся до дехканина з питанням:

— Як ти здогадався про це?

— Ти, закликавши мене до себе, наділив пшеничним коржем. Звідси я зробив висновок, що ти пекаренко. А твоя дружина нагородила мене золотою монетою, і я зрозумів, що вона ханська дочка.

Хан вирішив останній раз перевірити дехканина й запитав:

— Якщо вже ти такий розумний, відповідай: де живе бог?

— Хане мій, — відповів дехканин, — якщо я в такому жалюгідному одязі стану розповідати, де бог, то він мене покарає. Адже бог — хан над усіма ханами, і, щоб говорити про нього, я повинен мати ханський вигляд. Перевдягнися в моє лахміття, стань навколішки, а я вдягнуся в твоє ханське вбрання і тоді відповім на твоє запитання.

Дурний хай погодився, зняв з себе гарні шати, віддав дехканинові, а сам надів його одіж, став навколішки і прибрав покірного вигляду.

Дехканин покликав джигітів і наказав їм:

— Досі ви не могли знайти дурня, а він стоїть переді мною навколішки. Заберіть його і відрубайте йому голову.

Джигіти зразу ж поволокли дурного хана з палацу і стратили його.

А розумний дехканин зостався ханом і справедливо правив народом.