На перевалі біля гори Тайшань можна побачити фундамент якогось будинку.
Усі проїжджі цікавляться, де ж сам будинок. І тоді старі розповідають їм дивну давню легенду.
Колись тут стояв храм. У храмі жив старий чернець. Як і належало ченцю, він сам не працював, а жив тим, що здавав біднякам землю, яка належить храму, одержуючи за це чималі гроші. Разом з ним у храмі жив хлопчик Дун. Рано втратив він батьків, і родичі віддали його ченцю, сподіваючись, що той навчить Дуна всіляких премудрощів.
Але чернець і не думав навчати хлопчика, а лише змушував його працювати вдень і вночі. Дун то замітав підлогу, то готував їжу, то застеляв постіль, — йому й дихнути було ніколи, не те що погратися і побігати, адже він був маленьким хлопчиком. І годував чернець його погано, а от лайкою і побоями маленький Дун був ситий по горло.
Чернець часто ходив до своїх приятелів — таких самих ченців, як він сам. Перед цим він завжди наказував Дуну:
— Заметеш подвір’я — полий квітні Поллєш квіти — посади овочі! Посадиш овочі — принеси води…
І так без кінця. При цьому він ніколи не забував додати:
— А якщо не зробиш усього, що я наказую, то твої п’яти одержать неабияку порцію ударів бамбуковими ціпками.
Надвечір ноги хлопчика від утоми були наче дерев’яні.
Якось Дун висаджував у полі овочі. Раптом чує, що хтось його кличе. Він підвів голову і побачив двох маленьких дівчаток, що йшли до нього.
Вони були одягнені в однакові світлі курточки і зелені штани, а на їхніх голівках стирчали по дві крихітних кіски.
— Що ти робиш? — запитали вони Дуна.
— Саджаю овочі, — відповів він.
Тоді обидві дівчинки почали допомагати йому. Незабаром уся робота була зроблена, і дівчатка запропонували Дуну пограти у веселу гру.
Коли смеркло і дівчаткам час було йти, вони суворо наказали Дуну нічого не розповідати про них старому ченцю.
Наступного дня дівчатка привели із собою багато інших дівчаток, як дві краплини води схожих на них. І всі разом вони допомогли в роботі маленькому Дуну, а після роботи знову весело гралися. А коли дівчатка довідалися, що хлопчик голодує, то принесли йому багато всілякої смачної їжі.
Минув якийсь час, хлопчик і дівчатка дуже подружилися. Тільки вони ніколи не запрошували Дуна до себе в гості, а коли він запитував, де вони живуть, то дівчатка весело сміялися і, вказуючи кудись удалину, промовляли: «Там».
Відтоді як у хлопчика з’явилися нові друзі, брови його більше не зводив сум, а жовте наче віск худеньке личко зробилося кругленьким і білим.
Помітив якось старий чернець, що Дун повеселішав, і розсердився:
— Що з тобою сталося, що ти останнім часом усе радієш?
— Я багато працюю, смачно і солодко їм, от мені й весело, — відповідав хлопчик.
— Отже, я тобі мало даю роботи? Тоді ти, скінчивши роботу у будинку, будеш тепер щодня ходити до лісу і приносити по дві в’язки хмизу.
Але що тепер було для хлопчика набрати дві в’язанки хмизу? Та хоч п’ять або десять, він усе одно б не засмутився, адже його друзі допоможуть йому!
І дівчатка в усьому допомагали Дуну. Вони швидко встигали зробити все, що велів старий чернець, а потім бігали і стрибали по лісі, збирали дикі плоди і яскраво-червоні квіти з ніжним ароматом, ловили у річці раків. Коли вони втомлювалися, то сідали відпочити і до заходу сонця розповідали казки і різні веселі історії.
А старий чернець, бачачи, що Дун виконує всі його доручення, вигадував для нього все нові й нові, одне важче за інше. Але, на його превеликий подив, хлопчик усі їх виконував.
Тоді в ченця зародилася підозра, і він, узявши Дуна за вухо, почав суворо допитувати його. Але Дун нічого йому не сказав.
Тоді старий вирішив учинити інакше і вкрадливим голосом почав запитувати хлопчика:
— Якщо ти мені скажеш правду, я буду до тебе добре ставитися, а якщо не скажеш, я все одно довідаюся, у чому справа.
Дун був ще зовсім маленьким хлопчиком, і старому ченцю зрештою вдалося обдурити його. Дун усе розповів йому.
Той спочатку насупив брови, а потім подумав, подумав, брови його розійшлися, і очі повеселішали.
— Добре, — промовив він, — що тобі так пощастило! Але чому твої друзі ніколи не запрошують тебе в гості? Потрібно неодмінно довідатися, де вони живуть. Візьми довгу мотузку і непомітно прив’яжи її до однієї з дівчаток. За цією мотузкою ми знайдемо їхній будинок.
Наступного дня дівчатка прийшли знову. Як завжди, вони спочатку допомогли Дуну зробити всю роботу, а потім усі разом весело гралися. Коли ж прийшов час іти дівчаткам додому, Дун непомітно прив’язав до курточки однієї з них мотузку, а інший кінець причепив до дерева і повернувся до храму.
Уранці старий чернець пішов шукати за мотузкою будинок, де живуть дівчатка. Мотузка вела далеко до лісу і ховалася під землею. Задоволений, прибіг чернець додому, велів узяти Дуну лопату і повів його туди, де зникла мотузка.
Коли Дун викопав невелику ямку, вони побачили, що мотузку прив’язано до якогось корінця.
Чернець велів копати поруч, і там виявився такий самий корінець. Вони нарвали їх кілька десятків.
Чернець повернувся до храму, поклав корінці в шафу, а чотири з них кинув у казан, налив води і поставив на вогонь.
За якийсь час з казана почала йти пара. Тоді чернець суворо наказав Дуну:
— Ти доглядай за вогнем, тільки не смій торкатися кришки. Якщо доторкнешся — бережися! А я піду відвідаю своїх друзів.
А Дун дуже скучив за своїми друзями, адже вони не прийшли сьогодні.
Раптом він почув, як із сусідньої кімнати долинув дитячий плач і чийсь голос тихо покликав його на ім’я.
Дун увійшов до кімнати і нікого не побачив. Але голос знову покликав його. Цього разу хлопчик зрозумів, що хтось замкнений у шафі. Не вагаючись, він зламав замок і відчинив двері. З шафи одна за іншою вистрибнули його маленькі подруги.
Найстарша з дівчаток з докором мовила Дуну:
— Як тобі не соромно! Ти розповів злому ченцю про нас і погубив чотирьох наших сестер, та й самі ми не можемо повернутися додому, адже чернець усе одно знайде нас. Що ж нам тепер робити?
— І я не можу більше залишатися тут, — з розпачем відповів маленький Дун. — Старий чернець довідається, що я випустив вас, і суворо покарає мене.
Дівчинці стало шкода його.
— Ну, добре! Що було, то було. Сестер наших нам усе одно не повернути. Потрібно самим рятуватися, поки не прийшов злий старий. Я вже придумала, що робити!
І дівчинка веліла Дуну зачерпнути з казана супу і полити землю навколо храму. І тільки-но Дун це зробив, підлога захиталася, храм відокремився від землі і почав повільно здійматися вгору.
А в цей час старий чернець обійшов усіх своїх приятелів і запросив їх до себе в гості.
Дорогою він розповів ченцям:
— Я знайшов у лісі багато якихось корінців. Я вважаю, що це женьшень. Вони варяться зараз у казані і, напевно, вже готові. Ми вип’ємо цілий казан відвару і одразу станемо на багато років молодшими. А потім зваримо інші корінці і…
Але чернець так і не встиг домовити, він підвів у цей час голову і побачив, що храм, погойдуючись, повільно здіймається вгору.
— Ай, ай, — вигукнув чернець і кинувся до храму.
Він схопився за виступ і завис у повітрі, намагаючись утримати храм.
Тоді одна з дівчаток узяла до рук великого бамбукового ціпка, яким чернець не раз бив Дуна по п’ятах, і вдарила ним по пальцях ченця.
Храм у цей час піднявся досить високо над землею. Старий розтиснув пальці, із пронизливим лементом полетів вниз і розбився об гостре каміння.
А храм так і залишився висіти в повітрі, у хмарах.
