У горах Чосипзя жили дід з бабою. У них було два сини і донька. Коли діти виросли, донька вийшла заміж і переїхала в інше місце, а сини одружилися і залишилися жити разом з батьками. Жили всі добре, працювали дружно.
Але ось прийшло лихо. Від страшної хвороби померла спершу стара мати, а незабаром і обидва сини. Залишився старий із двома невістками. Працювати в полі він уже не міг, і все господарство перейшло до невісток.
Йшов час. Невістки почали ставитися до свекра усе гірше і гірше, ображали його, посилали на важку роботу: то дрова нарубати, то води принести, а то й овець стерегти в заметіль. А годували вони його дуже погано: тільки холодними і черствими коржами та засохлою кров’ю старого яка.
Старий щогодини слабшав від непосильної роботи і незабаром зробився схожим на людину, що от-от віддасть Богу душу. Нарешті він вирішив послати звісточку своїй доньці, щоб та надіслала йому чогось поїсти.
Він вийшов на проїзну дорогу, якою проганяли худобу і йшли каравани, і сів на узбіччі чекати перехожих. Промені сонця пригріли його, і старий задрімав. У цей час шляхом проходив караван якій.
— Гей! Гей! — закричав головний погонич. — Старий, чому ти сидиш на дорозі? Не боїшся, що тебе яки затопчуть?
Старий прокинувся і чемно попрохав погоничів передати привіт його доньці і переказати їй: «Твоя мати і брати померли, а батько живий. Він тепер пастух у невісток, годують його черствими коржами та засохлою кров’ю, а смак дзамби і житнього пива він давно забув!»
Караван вирушив далі і незабаром прибув у те селище, де жила донька старого. Почувши, як живе її батько, вона гірко заплакала:
— Бідний, бідний! І не думав він, що на схилі віку йому доведеться терпіти таке! Адже він зовсім старий, а його посилають у гори пасти овець і годують черствими коржами! Що ж це за життя!
Вона довідалася, коли караван вирушить назад, і передала погоничам невелику цеглинку з глини, куди нишком поклала великий і дорогий камінь — бірюзу.
— Скажіть батькові, — попрохала вона погоничів, — якщо він хоче, щоб йому жилося краще, нехай подивиться, що всередині, але збереже це, не продає!
А бідолашний старий усе ганяв свою череду до шляху і з надією очікував звістку від доньки.
Нарешті прийшов караван, погоничі віддали старому цеглину і передали наказ доньки. Той подякував, розколов цеглину і знайшов у ньому бірюзу. Сумно стало старому: він не міг зрозуміти, чому не звеліла йому донька продавати цей камінь. Він повернувся додому, глянув на невісток і раптом усе зрозумів: от на що згодиться бірюза! «Ну й розумниця моя донька!» — подумав про себе старий.
Наступного ранку, коли молодшої невістки не було вдома, він вийняв бірюзу і показав старшій невістці:
— Цей камінь мені вчора надіслала донька. Він дуже дорого коштує, але я його не продам, а коли помру, заповідаю тобі!
Почувши це, старша невістка зраділа і подумала: «Старий довго не протягне, отже, незабаром я розбагатію!»
3 цього дня вона змінила своє ставлення до нього: почала піклуватися про нього, не сварила, не посилала пасти овець, не годувала кров’ю яків.
Опівдні повернулася додому молодша невістка, а старша кудись вийшла. Старий знову дістав свій камінь і сказав:
— Це мені надіслала донька. Дорогоцінна річ! Але продавати її я не буду, хочу після смерті тобі цей камінь залишити.
Молодша невістка дуже зраділа.
«Він уже старий, довго не проживе, — подумала вона, — а поки треба йому догоджати і смачніше годувати, щоб не передумав».
І молодша невістка теж стала піклуватися про старого. Обидві жінки старалися як могли: адже кожна вважала, що саме вона отримає після смерті свекра дорогоцінну бірюзу.
Так минув рік. І от старий тяжко занедужав. Відчуваючи близьку смерть, витяг він свій дорогоцінний камінь, сховав його в глиняну цеглину, а цеглину поклав на закопчений кінець сволока, що виступав над вогнищем. Біля вогнища стояв великий чан з водою. Старий подивився у воду і чомусь посміхнувся.
Коли прийшли невістки, він попрохав їх послати за донькою:
— Побачу її востаннє і спокійно закрию очі! Ну а якщо вона не застане мене живим, передайте їй мої слова:
Дракон над водою простягнувся, як міст,
Відбитий, чорніє у воді його хвіст;
Підведеш свої очі, побачиш його,
Бірюза — у хвості дракона того.
Старий помер, так і не дочекавшись доньки. А невістки одразу ж кинулися шукати бірюзу. Усе перерили, а бірюзи ніде немає! Засмутилися вони, але робити нема чого — довелося чекати на доньку.
Та приїхала, довідалася про смерть батька і заплакала. Вона пом’янула батька за обрядом, а потім запитала невісток:
— Батько перед смертю нічого не велів мені переказати?
— Звелів, — відповіли ті, — але тільки ми не зрозуміли його слів:
Дракон над водою простягнувся, як міст,
Відбитий, чорніє у воді його хвіст;
Підведеш свої очі, побачиш його,
Бірюза — у хвості дракона того.
Донька старого була дуже розумною, вона одразу здогадалася, що робити; підійшла до чана з водою, заглянула в нього і побачила відбиття сволока у воді; кінець сволока був чорний від диму. Вона помацала рукою і знайшла цеглину.
Так дорогоцінна бірюза повернулася до розумної доньки старого.
