Колись, у сиву давнину, горобці не лише дуже швидко літали, а й дуже швидко бігали по землі. Якось випадково горобець залетів у королівський палац. А в цей час у палаці був бенкет. Король і його придворні сиділи за столами, наповненими найрізноманітнішими стравами. Горобець спорхнув на підвіконня, опустив голову вниз і з захопленням процвірінькав:
— Яке вишукане товариство! Цвірінь! Яка честь дивитися на такий бенкет!
Раптом горобець помітив, що на королівському столі повзає звичайна бджола і поїдає залишки цукру.
Ой, як обурився таким нахабством горобець! Як розкричався, як розцвірінькався!
— Вона розбійниця! Вона набралася нахабства поїдати королівські страви раніше самого короля! її треба скарати за таке нахабство. Цвірінь!
На це бджола так відповіла горобцю:
— Ти сам розбійник! Ти крадеш рисові зерна раніше, ніж людина встигає зібрати врожай зі свого поля!
— А ти крадеш у квіток нектар!— зашумів горобець.— Ти грабіжниця! Про це знають всі!
— Я труд-ж-ж-жусь, я труд-жж-жусь,— дзижчала бджола,— а ти живеш з чужої праці, з чужої праці!
Так вони довго сперечались, ніяк не знаходячи між собою ладу.
Тоді бджола сказала:
— Нехай нашу суперечку розсудить людина, вона — наймудріша істота у світі.
І вони полетіли в сусіднє село, де у старому напівзруйнованому будинку жив бідний селянин.
Селянин вислухав обох і сказав:
— Має рацію бджола. Адже королі ніколи не турбуються про свої харчі. За них все роблять інші. А селянин, перш ніж виростити врожай, багато і тяжко працює. Виходить, весь урожай до останнього зернятка має належати селянинові.
Розсердився горобець, що вийшло не на його користь, настовбурчився і кинувся за переляканою бджолою.
— Еге,— сказав селянин,— так ти і справді розбійник! Чого доброго, ще заклюєш беззахисну бджілку. Зроблю я так, щоб вона хоч на землі не боялась тебе.
І з цими словами він схопив злого горобця і зв’язав йому лапки.
З того часу горобець ходить підстрибцем і ніяк не може наздогнати на землі бджолу.
