На широкому подвір’ї поміщицької садиби молотили ячмінь.
Хві-пхук!
Хві-пхук!
Чек…
Під ціп батечка Тік Све щось потрапило.
Він відгорнув солому — там лежало роздавлене курча. Напевно воно забралося в солому покуштувати ячменю, поки робітники, розігнувши спини, курили люльки.
Побачивши роздавлене курча, поміщик, що лежав на циновці біля будинку, гнівно вигукнув:
— Ти що, осліп? Не бачиш, куди б’єш?! Плати за курча!
Батечко Тік Све образився:
— Курча копійки коштує. Що ви, хазяїне, галасуєте, немов я людину вбив?
— Ах ти, нахабо! Зараз же плати за курча!
— Скільки ж я повинен заплатити за нього?
— Дев’ять лян[1].
— Дев’ять лян???
Батечко Тік Све, а за ним і всі робітники роти пороззявляли від здивування.
— Хазяїне, ви, звичайно, глузуєте з дурного селянина. Як таке може бути, щоб курча коштувало дев’ять лян? Та в усьому світі не знайдеш такого!
— Не мели дурниць. Моє курча не пара іншим.
Поміщик і батечко Тік Све почали люто сперечатися.
— Багато. Занадто багато ви хочете! Ви що ж, мене за людину не вважаєте? — обурювався селянин.
Усі робітники були на боці батечка Тік Све. І хоча вони залежали від поміщика, але не могли байдуже зносити його пожадливість.
— Хазяїн вимагає дев’ять лян за курча, ціна якому два-три пхуни[2]. Ну і розбійник!
Батечко Тік Све відмовився платити, і поміщик потяг його на суд до правителя округу.
— Я слухаю вас. У чому справа? — звернувся правитель до поміщика, прийнявши його з тією повагою, якою необхідно зустрічати дворянина.
Поміщик почав просити суддю закувати в колодки батечка Тік Све, який убив курча і відмовляється платити за нього.
— Гей, ти, визнаєш, що вбив курча?
Правитель сказав батечку Тік Све «ти», тому що той був простим селянином.
— Так, курча потрапило під ціп, коли я молотив ячмінь.
І батечко Тік Све розповів усе, як було.
— Ну добре. Якщо усе було саме так, ти маєш заплатити за курча.
— Правильно. Я й не відмовляюся сплатити за нього стільки, скільки воно коштує. Але з мене вимагають дев’ять лян — де це бачено?
— Хм, дев’ять лян…
Правитель повернувся до поміщика:
— Послухайте, шановний. Дев’ять лян — це дійсно забагато.
— Ха! «Забагато»! — обурився поміщик. — Але якби це курча не вбили, воно стало б великим півнем. А втрачати півня мені невигідно.
Папаша Тік Све не здавався.
— Добре, я сплачу і за півня. Але півень теж не коштує дев’яти лян. Три-чотири ляни — от звичайна ціна.
— Ах ти, мерзото! Безсоромна твоя горлянка! — розлютився поміщик і підбіг до батечка Тік Све, аби вчепитися йому в горло. — Це у всіляких обідранців півні нічого не коштують, а мої не такі. Я даю їм щодня хоп[3] дорогого зерна; кожен з моїх півнів важить утричі більше, ніж півень будь-якого селянина. До осені вони ледь не лопаються від жиру. Та за такого півня і дев’яти лян замало!
Вислухавши поміщика, правитель округу схвально закивав головою:
— Ваші слова справедливі. Батечко Тік Све, плати дев’ять лян.
Селяни, що були в суді, зашепотіли:
— Який правитель? Ну і розбійник!
— Ні, просто дурень.
— І таких називають «мудрими нашими суддями»!
— Як не соромно йому на угоду дворянину називати чорне білим?!
Але тут зненацька для всіх батечко Тік Све заявив, що він згоден сплатити дев’ять лян за вбите курча. Він вивернув усі кишені, ледве-ледве, дрібними монетами, набрав дев’ять лян і виклав їх перед суддею. Поміщик, посміхаючись, згріб гроші.
— От хапуга! Нізащо не поступиться! Аби йому чорт! Дев’ять лян за курча! — захвилювалися обурені селяни.
— Гей, ви! — закричав на них правитель. — Чого розшумілися? Чи забули, куди прийшли?!
У цей час почувся спокійний голос батечка Тік Све:
— Пане суддя! Я хочу сказати ще кілька слів.
— Ну, що там ще?
Правитель, що зібрався було залишити суд, знову сів.
— Я вбив курча, але сплатив за великого півня. Хазяїн мій сам казав тут, що щодня давав би курчаті хоп чумізи[4]. Скільки ж це знадобилося б зерна, щоб годувати його, доки він виросте? Уже ніяк не менше, ніж два малі[5]. Отже, я сплатив хазяїну за півня, який мав би склювати два малі зерна. Курча вбите, а два малі зерна залишилися в хазяїна. Але ж вони належать мені: я сплатив за півня, а не за курча. Один маль чумізи коштує п’ятнадцять лян, отже, я маю отримати тридцять лян.
По цих словах батечка Тік Све правитель оторопів, а поміщик навіть позеленів від злості. Але робити було нічого, довелося йому викласти гроші.
Задумаєш обдурити іншого — сам потрапиш у халепу.
— Хо-хо-хо-хо! — весело сміялися селяни, йдучи до своїх осель.
