Козопас

Подія ця трапилась не так давно. Про неї ще пам’ятають сивобороді аксакали. Щоправда, вони не самі були свідками того, про що розповідається, а чули це від своїх батьків і дідів.

Правив у той час країною падишах, у якого було три дочки. Немало шляхетних емірів і султанів засилали до падишаха сватів, але падишах усім відмовляв. Чи то він сам не хотів розлучатися з дочками, чи то дочки не поспішали залишити батьківський дім.

Одного разу прийшов до падишаха візир і приніс йому в подарунок три дині:

— О світозорий падишаху! — каже візир. — Тут три дині: одна — літня, друга — осіння, третя — зимова. І кожну з них потрібно з’їсти у свій час, а то вони висохнуть, зморщаться, втратять запах і смак…

— Що ти цим хочеш сказати? — запитує падишах. — Не треба загадувати мені загадки!

— Вам Всевишній подарував трьох дочок-красунь. Мені здається, що вже настав час видати їх заміж. Спочатку старшу, потім середню, а тим часом надійде строк і для найменшої.

— Але чи погодяться вони з моїм вибором? — каже падишах. — Ти ж знаєш, як я їх люблю! І мені не хочеться їх засмучувати і віддавати заміж насильно.

— Нехай вони самі оберуть собі суджених! — каже візир.

Падишах погодився з візиром і наказав написати указ і зачитати його в усіх куточках свого царства.

Сказано — зроблено. Тисячі гінців поскакали в різні сторони, і в усіх містах і селах жителі почули указ падишаха:

«О славні жителі нашого царства! Слухайте, і не кажіть потім, що ви не чули! Нехай кожен, хто нежонатий, хто молодий і сильний, прийде до палацу і пройде повз балкон, на якому стоятиме старша дочка падишаха. Той, в кого царівна кине золотий м’яч, поведе царівну до вінця і стане зятем самого падишаха!»

У призначений день тисячі юнаків прийшли до палацу падишаха і, дивлячись на прекрасну царівну, пройшли повз балкон. І тільки в одного кинула золотий м’яч царівна.

Сорок днів і сорок ночей тривало весілля. Сорок днів іули мідні труби, били барабани, дзвеніли сантари, співали дутари і сопілки. Сорок днів танцюристи показували своє мистецтво, канатоходці — свою майстерність, маги і чарівники — своє уміння творити дива.

Весь рік згадували про весілля всі ті, хто був на нього запрошений…

Настав час і так само вибрала собі судженого середня царівна. Тепер вже згадували про її весілля і сперечалися про достойності другого зятя падишаха.

Прийшов час і найменшій вибрати собі нареченого. І знову тисячі й тисячі красивих юнаків пройшли повз балкон, на якому стояла прекрасна царівна. Та золотий м’яч так і залишився в руках найменшої дочки падишаха. Сам падишах був здивований. Він запитав у вірного візира:

— Невже перед балконом пройшли всі доблесні джигіти мого великого царства і їй жоден з них не сподобався?

На що візир йому відповідає:

— О світозорий падишаху! Лишився ще один… пастух кіз, плішивий і страшний з вигляду. Він один залишився за ворітьми…

— Пропустіть його! — розпорядився падишах.

Плішивий козопас пройшов повз балкон, і золотий м’яч влучив йому прямісінько в голову! Падишах не повірив своїм очам і наказав йому ще раз пройти біля царівни. І цього разу золотий м’яч влучив у голову плішивого.

Розгнівався падишах і наказав привести до нього дочку. Привели царівну, і падишах каже:

— Перед тобою пройшло стільки достойних юнаків, а ти обрала цього лисого пастуха! Ти хочеш, щоб наді мною потішалися всі султани, еміри і хани сусідніх держав?

Але не послухалася царівна батька:

— Значить така моя доля, а отже — й воля Всевишнього, і я мушу їй скоритися!

— Якщо ти вирішила покоритися долі, забирай свого пастуха і йдіть живіть у козиному загоні! Не буде тобі ні весілля, ні посагу! Геть з очей моїх! І щоб ноги твоєї більше не було в моєму палаці!

Ось так дуже сильно розгнівався падишах.

Взяла царівна за руку свого лисого нареченого і пішла, не звертаючи уваги на насміхання старших сестер та їхніх чоловіків. Як тільки молодята відійшли від міста, пастух скинув з голови овечу шкуру, лахміття, змив з обличчя бруд і перетворився на вродливого стрункого джигіта. Свиснув голосно джигіт, і на його посвист примчав красивий кінь. Посадив юнак царівну на коня і повіз у гори. Так ніхто в палаці й не здогадався, що одного разу, під час прогулянки в горах, царівна побачила пастуха, і вони покохали одне одного.

Привіз джигіт царівну до своєї невеликої, змурованої з каменів хати, і каже:

— О прекрасна царівно! Якщо ти не передумала бути моєю дружиною, увійди в цю оселю і стань її господинею!

Дівчина не роздумуючи увійшла до хати і стала її господинею. Вона навчилася доїти кіз і готувати смачний сир, що його подавали до столу самого падишаха! Вона навчилася сколочувати масло, випікати смачні рум’яні коржі, варити плов і зовсім не жалкувала, що назавжди пішла з палацу, повного нещирих та улесливих людей.

Минув якийсь час, і навіть до гір долинули чутки про те, що сусідній султан оголосив війну падишаху та йде на нього з численним військом. Тоді пастух і каже дружині:

— Йди скажи батькові, що я готовий воювати з військом султана. Нехай дасть мені коня і зброю.

Прийшла дочка до батька й передала йому слова свого чоловіка. А падишах відповідає:

— В дальній конюшні стоїть мій старий кінь, а на стіні висять щит, спис, лук зі стрілами. Нехай бере і іде на війну.

Вивели слуги царівні старого коня, винесли зброю.

Пастух сів на коня і першим вирушив назустріч султановому війську. Незабаром і падишах зі своїм військом виступили в похід.

Проходило військо біля болота, і всі бачили, як борсається в багні зять короля і його шкапа. Вволю насміялися над пастухом і сам падишах, і його зяті, і все військо, але ніхто не допоміг пастуху вибратися із багнистого болота.

Коли військо пішло, джигіт виборсався з болота, голосно свиснув. На свист примчав його вірний кінь з притороченою до сідла зброєю. Скочив джигіт на коня і помчав туди, де вже йшов бій і воїни падишаха крок за кроком відступали під натиском війська короля. Тут і з’явився перед ворогами джигіт. Він, ніби вихор, налетів на султана та його оточення і погнав назад. Здивувався і зрадів падишах:

— От богатир, так богатир! Один цілого війська не побоявся… Краще мати одного такого сина, ніж трьох зятів!

Тут султану повідомили, що відважний воїн поранив руку і зламав шаблю.

Султан зняв свою поясну хустку, зняв шаблю, котра дісталася йому від батька, і наказав доставити богатирю:

— Нехай він цією хусткою перев’яже рану, а цією шаблею прожене ворогів з рідної землі!

Повертався падишах з перемогою, і знову військо проходило коло болота, де все ще борсався в багні чоловік найменшої дочки… А падишах усе чекав, коли ж перед ним постане найвідважніший в його державі джигіт, щоб гідно відзначити його.

Чекав він, чекав, а замість відважного воїна прийшла його дочка та й поклала перед падишахом закривавлену хустку, шаблю і сказала:

— Усе це мій чоловік сховав від мене, але я знайшла і впізнала вашу хустку й вашу шаблю. Звідки це в нього?

Здивований падишах відповідає:

— Я передав цю хустину батиру[1] перев’язати рану. А свою шаблю — замість його шаблі, котра зламалася.

Дочка й каже падишаху:

— Рану на його руці я таки бачила, сама лікувала її…

Падишах наказав силоміць привести до нього в палац джигіта. Той не противився і сам прийшов до падишаха. Падишах запитує:

— Чий ти будеш син і як тебе звати, батире?

Джигіт відповідає:

— Батька мого звали Теміркая (залізна скеля), а мене звуть Бекболат (найміцніший булат).

Падишах каже:

— Я накажу в усіх храмах нашої держави прочитати молитву в пам’ять про твого батька, який виростив такого сина! Віднині ім’я твоє стоятиме першим у списку славних воїнів нашого царства. Проси в мене все, чого душа бажає!

А воїн йому відповідає:

— Нам нічого не потрібно. Я вдячний вам за дочку, за те, що ви дозволили їй стати моєю дружиною. Ми кохаємо одне одного — і це наше найбільше багатство. Я хотів би, щоб народ наш жив у мирі та достатку, щоб вороги не топтали нашу землю, щоб на нашій землі не було голодних і знедолених, щоб завжди торжествувала справедливість.

Пообіцяв падишах Бекболату виконати його прохання та його побажання. А чи виконав? Цього не знаємо. Бо таке буває тільки в казці…

[1] Батир — богатир.