За давніх часів жив один хитрий хлопець. Батько і мати його наймитували у багатій родині. їхній хазяїн щодня носив їжу одному ламі.
Якось цей багатій покликав юнака і наказав, щоб той замість нього відніс ламі їжу. Дорогою юнак вирішив спробувати, чи смачне те, що він несе. Спробував — виявилося дуже смачно.
Пішов він далі, а сам думає: «З’їм я ще шматочок!»
Так, потроху, він з’їв половину того, що ніс.
«Тепер лама довідається, що я скуштував його їжу, і розсердиться. Що я йому скажу?» — міркував хлопець.
Прийшов він до лами.
— Чому не прийшов сам хазяїн? — запитав лама.
— А він сказився, — відповів юнак, — кричить, лається, що ви дуже багато їсте, хоче зарубати вас сокирою. От його дружина і послала мене до вас.
Лама розсердився і прогнав хитрого хлопця. Той повернувся до багатія.
— Лама гуай[1] велів вам узяти сокиру і зараз же піти виправити йому двері в юрті,—сказав він хазяїну.
Хазяїн повірив, узяв сокиру і попростував до лами. Лама побачив його, вирішив, що багатій і справді збожеволів і йде його вбивати. Кинувся він бігти світ за очі. Багатій увійшов до юрти. Там нікого немає. Подивився на двері — вони справні.
— Ну, поплатиться тепер цей хлопець за свою брехню! Удома я його покараю як слід.
Розсердився він і пішов додому.
Тим часом хлопець перестрів його дружину і сказав їй:
— Ваш чоловік сказився, схопив сокиру і побіг убивати ламу. Він і вас хоче убити.
Дружина бачила, як чоловік узяв сокиру і кудись пішов. Вона злякалася і кинулася навтьоки.
Тільки-но хазяїн повернувся додому, юнак кинувся йому назустріч.
— На схилі західної гори зарите срібло у вазі. Ваша дружина пішла відкопувати його і вам веліла йти туди, тільки-но ви повернетеся додому! — вигукнув він.
Почувши про срібло, багатій забув про свій гнів, зрадів і побіг слідом за дружиною. А та, подумала, що чоловік женеться за нею, щоб убити, побігла ще швидше.
«Напевно, вона знайшла багато грошей і не хоче поділитися зі мною», — вирішив багатій. Він розсердився і що є сили кинувся наздоганяти дружину. Ледь-ледь наздогнав. Отут і виявилося, що їх знову обдурили.
Хазяїн із дружиною вирішили вбити хитрого хлопця. Повернулися вони додому, а того ніде нема — втік!
А юнак попрощався з батьком і матір’ю і багато днів блукав далеко від рідного кочовища. Нарешті він зайшов до одної юрти. У ній жили баба з донькою. Вони залишили юнака у себе.
Поблизу від них жив жадібний, багатий і жорстокий князь. І хоча він був дуже багатий, жадібність його була такою, що він тільки й думав, як би здобути ще більше майна.
Минуло кілька років. Баба померла, а її донька і хитрий хлопець одружилися і почали жити своєю родиною.
Якось юнак знайшов палицю. Він обгорнув її хадаком[2], поклав у скриню і сказав дружині:
— Завтра до нас прийде князь збирати податок. Ти повинна лягти і удати з себе мертву. Коли він увійде, я тричі вдарю тебе по голові цією палицею. При першому ударі — зітхни, при другому — поворухнися, а при третьому — зведись на ноги.
Наступного дня прийшов князь, але в юрті, крім мертвої жінки, нікого не знайшов. Князь дочекався хазяїна.
— Твоя дружина померла, — сказав він.
Юнак зробив вигляд, начебто не знав цього, і удав, що плаче:
— Що ви таке кажете? Як же це так? Що ж мені тепер робити?
Потім, начебто згадавши щось, витяг зі скрині палицю і почав бити дружину по голові.
Ударив раз — вона зітхнула, вдарив удруге — вона заворушилася, вдарив утретє — вона звелася на ноги.
— Віддай мені цю палицю! — сказав князь.
Просив він, просив, а хлопець нізащо не погоджувався. Тоді князь запропонував за палицю великі гроші.
— Ну, що ж робити, мабуть, я віддам вам цю палицю, князю. Тільки вам, іншому б нізащо не віддав, — сказав нарешті юнак.
І він одержав за палицю багато грошей.
А князь вирішив перевірити силу чарівної палиці. Він убив свою дружину, але, скільки потім не бив її палицею, жінка так і не ожила.
Зрозумів князь, що його обдурили, і вирішив вигадати для юнака найлютішу смерть.
Почав він радитися з чиновниками, яку б страту вибрати для хлопця. Але той сказав:
— Я не винен. Ви ж самі просили у мене ціпок і дружину вбили самі. Що ж тепер робити? Можете загорнути мене у вісім шкур і кинути в море, можете вбити якимось іншим способом, мені однаково.
Князь подумав, що дійсно найкращий спосіб страти — загорнути ошуканця у вісім шкур і кинути в море. Він сам приготував мішок і потяг юнака до моря.
Але дорогою князь завітав до одного знайомого багатого торгівця і заночував у нього. А торговець цей був зовсім лисий. Він добре нагодував і напоїв гостя, а сам вийшов на подвір’я подивитися, що за подарунок — та ще такий великий! — привіз йому князь.
Тільки-но він почав розгортати шкури, як з них раптом виліз юнак.
— Як ти потрапив сюди? — запитав торговець.
— Я був зовсім лисий, — відповів хитрий юнак. — А наш добросердий князь загорнув мене у шкури і поніс лікуватися.
Він обмацав свою голову:
— О, волосся в мене, здається, вже виросло!
Торговець повірив усьому почутому і почав просити:
— У тебе волосся вже виросло, навіщо ж тобі знову лізти у шкури? Дозволь мені залізти замість тебе.
— Ну, що ж поробиш, нехай буде по-твоєму, — начебто з небажанням погодився хитрий хлопець.
Торговець зняв із себе весь одяг, заліз у шкури і загорнувся в них. А юнак переодягся в його плаття і увійшов до будинку. Князь був таким п’яним, що не впізнав його.
Уранці, ледь розвиднілося, князь узяв шкури і кинув їх у море. А хлопець забрав усе, що було коштовного в будинку торговця, і повернувся додому.
Князь побачив його живим, здоровим, розбагатілим і дуже здивувався.
— Як це тобі вдалося з моря вибратися? — запитав він.
І хлопець почав розповідати:
— Коли ви мене кинули в море, я потрапив до хана драконів. Він дав мені всі ці скарби і відпустив додому. Шкода от тільки, що я увійшов до нього не через ті двері, а то одержав би ще більше всілякого скарбу.
Князь дуже зацікавився і почав розпитувати, де живе той хан, як до нього потрапити і що йому потрібно сказати. Він вирішив забрати своїх наближених і вирушив з ними до хана драконів.
І от прийшли вони до берега моря.
— Візьміть довгу тичину і йдіть у море, — сказав хитрий хлопець. — Коли знайдете щось — помахайте тичиною: нехай тоді входять і інші.
Князь увійшов у море і довго брів, поки було мілко. Раптом ноги його не відчули дна, він змахнув руками, і тичина висунулася з води. Чиновники ж вирішили, що пан кличе їх, кинулися в море і потонули.
Так не стало у кочовищі жадібного, злого князя, і зажили арати[3] спокійно і мирно.
