Чарівний ліхтар

Був собі один чаклун і мав багато книг. Читав він їх, читав і вичитав, що там і там є велика скеля, а в тій скелі сила всякого добра і чарівний ліхтар. Щоб усе те добути, треба послати всередину хлопця-семилітка.

От і пішов чаклун такого хлопця шукати. Іде полем, коли бачить — пастушок овечок завертає. Підходить чаклун до нього й питається:

— Хлопче, скільки тобі років?

— Я добре й не знаю, та мама казала, що мені якраз сім років, сім місяців і сім тижнів.

— Е, то ти вже парубок! — каже чаклун.— А чи не пішов би ти зі мною пташенята дерти на оту он скелю? Там їх без ліку, тільки ж я не виберусь на неї.

Підмовою та обіцянками заманив хлопця далеко в ліс. Коли ось той схаменувся.

— Куди це ви мене,— каже,— ведете?

— Та йди, зараз на місці будемо.

Хлопець уже й не знав, як йому втрапити додому, тож і йшов, злякавшись, за чаклуном. Аж приходять до величезної скелі. Вона так і відчинилась.

— Слухай, хлопче! — каже чаклун.— Підеш ти в оцю печеру, знайдеш там багато скарбів, набереш собі скільки душа бажає, а мені хіба ліхтар принесеш, що на іржавому цвяхові висить,— та й пхнув його всередину.— Гляди ж тільки,— наказує,— виходь, як гукатиму, бо зостанешся там навіки.

Хоч і як хлопцеві не хотілося у ту печеру, та йти мусив, бо чаклуна боявся. От іде він помацки в пітьмі, аж бачить — вогник. І що далі йде, то пітьма перед ним ніби розходиться і все довкола таке гарне: срібні дерева, срібна трава, квіти золоті, а на стежечках скрізь коштовні камінчики виграють. У хлопця аж очі розбіглися. Збирає він ті камінчики і в кишені, і в жмені та й грається ними.

Аж ось чаклун гукає до нього:

— Хлопче, виходь!

А хлопець не чує, грається собі. Коли це знову:

— Виходь уже!

Пастушок і цього разу чи не почув, чи повз вуха пустив. Чаклун і втретє гукає:

— Та виходь-бо!

Аж тут — гур-гур-гур! — мовби сто громів гримнуло — зачинилася скеля. Не можна було тепер ні вийти, ні ввійти. Пастушок не оглянувся, грався та бігав собі розкішним палацом. Отак пролетіло аж сім років, а йому здавалось, що тільки сім годин минуло. От набрав ще тих камінців, щоб було чим дома гратися, та й рушає собі. Коли бачить на іржавому цвяхові старий ліхтар висить.

— Ходи,— каже,— й ти, старий ліхтарику, зі мною, хоч буде чим у повітці присвітити, бо дома ніякого немає.

Та й хотів був вийти. Дійшов до тієї діри, де входив,— а печера зачинена, і така темрява всюди, що й самому себе не видно. Злякався він дуже й зі страху лише обмацував усе довкола. А той ліхтар і тернувся об хлопця та й озивається:

— Що звелите, господарю?

З переляку хлопець і сам не знав, як вимовив:

— Та що, мені аби оця скеля відчинилась.

Тільки сказав, а вона вже й відчинилась. А ледве він вийшов4— гур-гургур! — і зачинилась. Чаклуна вже не було коло тієї скелі. Та й як би він міг сім років дожидати!

От хлопець блукає тим лісом, аж зустрівся йому якийсь чоловік.

— Чоловіче добрий,— питається хлопець,— чи ви не знаєте, де мій батько, пастух, живе?

— Сину мій,— каже той,— пастух є в кожному селі. Хто ж його знає, котрий з них твій батько!

Так і пішов хлопець далі та й добився-таки аж до того місця, де овечок семилітком завертав. Звідти вже й додому втрапив. Батько його давно помер, зосталася сама згорьована мати і то ледве його пізнала, так він виріс. Розповів їй усе, що було, ліхтар закинув десь у куток, а сам вийняв з кишені камінчики та й підкидається.

Аж тут якийсь гендляр усе крутиться та крутиться коло пастушка.

— Сину,— каже,— продай мені тих камінчиків.

— А почому дасте?

— По чотири гроші,— каже той.

— То й беріть!

Гендляр скількись там заплатив, а хлопець і тому радий: роздобув, бач, трохи грошей. Прожили вони з матір’ю чималий час.

От знов якось вийшов хлопець з хати та й підкидається камінчиками. Дивиться — а гендляр уже тут. Хлопець узяв та жартома й заправив за пару камінчиків сто золотих, а гендляр одразу й заплатив. Наш парубок уже й запишався:

— Мамо,— каже,— я вже міг би женитися. Є в мене з чого хазяйнувати — сто золотих у кишені!

— То й шукай собі до пари! — каже мати.

Він і став шукати, але то він дівчині не до вподоби, то вона йому.

А час минав. Сто золотих і коштовні камінці помалу розійшлися, лишилися давні злидні та ще старий ліхтар у куточку.

— Ой мамо,— каже раз парубок,— я й забув про той ліхтар! Візьму лиш його почищу, то за нього ще більше вторгую.

Узяв ліхтаря та й ну його терти віхтем.

— Що звелите, найясніший володарю? — озивається ліхтар.

— Диви, ще й насміхається! — розсердився хлопець та й закинув ліхтаря знову в куток.

Стоїть ліхтар, а парубка так до нього й тягне! Узяв він і вдруге його потер. І знову чує:

— Що звелите, найясніший володарю?

Схаменувся тепер хлопець. Каже:

— Та нічого, аби тільки трохи таких камінців, як у мене були.

Зараз же де не взялась перед ним купа золотих камінців.

— Ой мамо, мамо! Тепер уже я оженюсь, бо знов багатий став,— каже парубок матері.— Візьміть трохи тих коштовних камінців, понесіть нашому королеві та й посватайте за мене його доньку.

От мати причепурилася, приходить до короля.

— Кланяється,— каже,— вам мій син і посилає дарунок — оці камінчики. Питає він, чи не оддали б ви за нього свою дочку.

Король аж розсердився, що така обідранка його дочку за свого сина сватає. А камінчики йому сподобалися.

— Добре,— каже,— коли твій син такий пан, то нехай прийде завтра сам по наречену.

Приходить мати додому та й розповідає синові про все. Син тоді потер ліхтар, а той озивається:

— Що звелите, найясніший володарю?

— До ранку щоб був мідний одяг, кінь і військо!

Уранці, ледве очі розплющив, усе було, як звелів. Сів він на мідного коня та й помчав разом з військом по наречену. От у гаю зустрівся він з королем, а той весь був у сріблі, і військо його теж було срібне. Як побачив король, що парубок у мідному, повернувся назад і на мову з ним не став.

— Чого б воно? — подумав собі пастух та й повернувся ні з чим додому. Вдома потер ліхтар і питає:

— Чого король і на мову зі мною не став?

— А того, найясніший володарю,—каже ліхтар,— що він у сріблі був, а ви в усьому мідному.

— Ну, коли так, щоб мені був на завтра срібний одяг, срібний кінь й військо!

Як загадав, так і було. Вранці сів на срібного коня й рушив до короля. Аж вийшов король йому назустріч —увесь у позолоченому, та побачив, що пастух у срібному, так зараз і вернув додому. Довелось і парубкові вертатися. От потер він удома ліхтар та й питає:

— Чого це й сьогодні король мене до себе не підпустив?

— Гм, бо не хоче своєї дочки оддати за біднішого від себе. Ось як уберешся в золото, тоді вона твоя.

— Ну то щоб мені до ранку було золоте вбрання, золотий кінь і військо!

Третього дня гай так і засяяв, коли зустрілися обоє в золоті й на конях золотих. Але король мав тільки позолочене вбрання і військо, то й мусив цього разу поступитись перед пастухом і віддати йому дочку. Одпустив тоді пастух від себе своє військо золоте та й веде королівну по-простому до господи. Навіщо, мовляв, її дурити, коли дома однаково в непишну хату треба йти. От ідуть вони полем. Пастух:

— Оце, жінко, сюди мені їсти носитимеш, у горщику, а я буду вівці пасти.

Дома поклали королівну на соломі спати. Як заснула вона, пастух і потер ліхтар.

— Що звелите, найясніший володарю?

— Та що, проти королівського палацу постав такий замок, щоб на срібному ланцюжку в повітрі висів. І щоб там усе було, що треба, а жінку мою туди в шовкову постіль перенесеш.

Як він сказав, так і було. Королівна вранці тільки дивувалась, де це вона опинилася! Та прийшов чоловік і сказав, що тут над усім вона господиня. Так і зажили вони в добрі та злагоді.

А той чаклун знову вичитав із своїх книг, що пастушок здобув-таки чарівний ліхтар. Чаклуна завидки взяли, й довго він думав, як би той ліхтар собі забрати. От перебрався на гендляра та й ходить скуповує де що старе — на нове міняє. Заходить і до того замку — чи там не міняють старих ліхтарів на нові?

— А є якийсь старий ліхтар, уже давно валяється,— каже Пастухова мати.

Узяла та й виміняла за нього новий. А як син прийшов додому, то ще й похвалилася йому:

— Ой сину, як мені сьогодні поталанило — за того старого ліхтаря, що в кутку валявся, я новий-новісінький виміняла!

— Отакої! Що ви, мамо, наробили? Що ж його тепер почати? — бідкався син, бо догадавсь, що вона чарівний ліхтар проміняла.

А чаклун тим часом потер ліхтар.

— Що звелите, не мій володарю? — озвався ліхтар.

— Віднеси отой замок із королівною над чорне море і почепи там на золотому цвяхові на срібнім ланцюзі!

Як звелів, так і було. Зостався пастух без замку й без дружини. Та ще й король розгнівався і хотів його звести зі світу. Пастух якось там упросився, що він і жінку знайде, й палац, хоч би де вони заділись.

Зібрався він та й пішов шукати. Іде лісом, приходить надвечір до якоїсь хатки. «Ото добре,— подумав собі,— хоч раз переночую по-людському та, може, й про жінку щось довідаюся».

Заходить до хатки, аж там порожньо. Тільки в куточку сидить навпочіпки маленька згорблена бабуся.

— Чого тобі треба? — питається.

— Та чого,— каже їй хлопець,— шукаю, де переночувати. А ще — може, де почую щось про те, де моя жінка й мій замок поділися.

— Про твій замок і про твою жінку,— баба йому,— я нічого не знаю, а от син мій Вітер, може, щось і знає, бо всі гори й ліси облітав, часто й столітні дерева спересердя вивертає,— заглядає в усі закутки. Але стережися його, синку, тікай, куди далі, бо як він тут тебе застане, то погубить.

— Та вже, паніматко, як буде, так буде. Тільки ви десь трохи мене приховайте, може, він і зглянеться наді мною.

— Гаразд. Коли вже ти хочеш. Та не знаю, чи воно тобі на добро вийде.

Взяла й заховала його в темному куточку. Аж приходить Вітер. Два дні без угаву віяв та дув, то й захотів відпочити.

— Фу, десь тут людина є,— загув ще в дверях,— кажіть лишень, де ви її сховали?

— Де б тут людина взялася? — втішає його стара.— Сам здоровий, знаєш,— ти як дмухнеш, то й черв’ячка з-під землі вигребеш, а то щоб людину не побачив, коли вона сюди добивалася!

— Е, не кажіть, он він у куточку! А йди лишень сюди, хлопче! Що ти тут шукаєш?

Виліз неборака з кутка та й став перед велетнем, наче мізинчик.

— Ой,— каже,— чого мені шукати, коли не поради в своїй скруті! Де б я знайшов замок, що на золотому цвяшку на срібному ланцюжку в повітрі висить?

— Там, де я гуляв, його немає. А що наваживсь ти на таке велике діло, зглянуся я над тобою — проведу завтра до свого брата, що' в пустелях віє. Там ти швидше знайдеш, що шукаєш.

От пастух виспався добре вночі, а вранці йому сам Вітер стежку показав з тих далеких лісів.

Вибрався парубок з лісу і прийшов у таку широку пустелю, що не видно їй було кінця-краю. Довго блукав він по тій пустелі, аж поки знову прибився до якоїсь хатки. Привітала його Пустельного Вітра мати, але ночувати не пускала, бо син її, що в пустелях віє-завиває, страшніший од першого і вже не зглянеться над ним. Насилу хлопець її впросив, заховала вона його в кутку, ще й прикрила фартухом.

Коли це надворі щось як засвистить, неначе триста чабанів одразу на пальцях засвистали. А то вже Пустельний Вітер доходив додому і ще здалеку кричав:

— Мамо! А подайте сюди з кутка оту комашину, дарма ви її накрили. Я ж його почув ще тоді, як він з лісу ступив до пустелі.

— Тільки не гнівайся,— втихомирює його стара.— Чоловік цей від твого брата йде і шукає в тебе поради.

— Ану ж подивлюсь на нього! — каже Вітер, і пастух уже трохи сміливіше вийшов до цього велетня. Розповів йому про своє горе, та й Пустельний Вітер нічого про замок не знав. Тільки порадив, щоб ішов до їхнього третього брата, що морем гуляє.

От уранці показав йому Пустельний Вітер, куди йти, а сам швиденько майнув собі в інший бік повівати, щоб, бува, не зобидити чоловіка, розгулявшись. А той пішов собі прямо-прямісінько. Надвечір приходить до якоїсь хатки на морському березі. Тут його Морського Вітра мати зустріла спокійно, бо її син хоч був і найстрашніший з трьох, але то лише поки на морі літав. Коли ж настав час іти спати, він враз стихав і вертався додому спокійний ще й радів, як міг дати кому пораду. Отож, побачивши пастуха, Морський Вітер із ним гарно привітався й сказав, щоб той усе розповів.

— Гм,— сказав Морський Вітер, коли вислухав усе,— та ти не так свій замок шукаєш, як той чарівний ліхтар, про який ще нічого мені не сказав. Тож знай, твій замок тут над морем висить і твоя жінка в ньому, а чаклун її неволить, щоб вийшла за нього заміж. І твій чарівний ліхтар у нього. Та й не знаю, чи здобудеш ти його. Як не допоможе тобі сам ліхтар, то тоді нема ради. Ось підеш ти понад морем. Трапиться тобі криничка, біля неї чаклун забавлявся, коли сюди йшов. Заглянеш у неї — може, буде тобі якийсь знак.

Подякував пастух за пораду та й пішов уранці криничку шукати.

От іде він понад морем, аж дивиться — дівчина танцює. Розігнався він її спіймати, а вона плюсь! — і шелеснула в криничку. Він хотів її перехопити, сягнув рукою в криницю — марно. Та коли витягнув руку, побачив на пальці гарну золоту обручку. Торкнув її, а вона озвалась:

— Ой, забувся ти про свій ліхтар, а прийшов чаклун, купив його й тепер усюди носить при собі. Я, щоб ти знав, лише маленька лусочка від того ліхтаря.

Пастух так зрадів і каже:

— Люба моя обручко, де ж ти тут узялася?

— Та, бачиш, ліхтар не хоче служити чаклунові, а ще й досі тобі завжди помагає. Ішов якось той чаклун повз цю криничку і нагнувся напитися. А ліхтар на шиї в нього висів та й стукнувся об цямрину. Я й відскочила малою скалочкою і впала в криничку. Довго мене чаклун шукав, та знайти не міг. А тепер ти не бійся, я тобі до ліхтаря добутись поможу. Ти тільки покрути мене і побажай у чаклуновім замку опинитись.

Пастух так і зробив. І зараз же опинився перед замком.

А там чаклунів садівник саме троянди садовить. Пастух і набився йому в учні. Той радо його прийняв. От пробув уже тут хлопець кілька тижнів, і ніхто його не пізнав. Аж ось зацвіла перша троянда на тій грядці, що він доглядав. Хлопець і заніс її пані. Уперше, відколи в чаклуна була, всміхнулася вона на ту троянду, але не пізнала пастуха. Згодом він і другу приніс, і на ту всміхнулася. А на третій раз спитала його, хто ж він.

— То ти, серце, не пізнаєш мене? Я ж твій чоловік!

Аж тепер вона придивилась до нього й так уже зраділа!

— Ой, де ж ти тут узявся? — дивується.

Він розповів їй усе, як було. А чаклун саме на лови пішов, то вони й порадились, як їм ліхтаря добути, що чаклун завжди на шиї носить.

От вертається чаклун додому, а вона прикинулась недужою і звеліла собі купіль наготувати. Чаклун зараз же про все потурбувався. Вона викупалась, ще кращою стала та й каже йому, щоб і він скупався. Як скупався ж він, то так міцно заснув, а ліхтар таки на шиї висить на шнурку. От вона потихеньку підкралась, перерізала шнурок, взяла ліхтар і віддала своєму чоловікові. Той зараз же потер його.

— Ой, давно вже ми не бачилися, найясніший володарю! Що звелите?

— Щоб замок став там, де спершу був, а оце опудало,— на чаклуна,— викинь у море.

Як загадав, то так і було. Чаклун на дно пішов, а замок сяяв на колишньому своєму місці.

Король, пастухів тесть, щоранку, вставши, поглядав, бувало, туди, де той золотий замок висів. Тож тепер так зрадів, коли побачив, що знов замок виблискує проти сонця, як колись! А ще дужче зрадів, як угледів, що діти його з того замку золотою колісницею до нього їдуть! Вибіг він їм назустріч, і всі кинулися обійматись.

Ото було свято! Ото було весілля! Місяців зо три не вщухали веселощі. З того часу й зажив пастух, як могутній король, із своєю дружиною. Коли не померли, то й досі живуть.