Чарівник

Жив собі чоловік і мав єдиного сина. Та був він старий і такий бідний, що й не міг того сина до розуму довести. От якось зажурився над своєю долею та й каже синові:

— Бачиш, мій сину, я вже старий, робити на тебе не здужаю, старцювати сором іти, а надбаного в нас нема нічого. Ти вже підріс, нівроку, мушу тебе кудись між люди повести та в службу віддати.

— Добре, тату,— відказує син,— я вже й сам про це думав. Одведіть мене кудись, а там уже я служитиму справно.

От узяв старий кочергу, ситечко та останній шматок хліба — все, що вони мали,— та й вибрались шукати службу. Ідуть та й ідуть горами-лісами, аж бачать — сидить на скелі чорний чоловік, читає книги. А був то чарівник. Та вони про це не знали.

Поклонилися йому:

— Добридень вам!

— І вам добрий день! — відказує чарівник.— Куди це ви, діду, йдете?

— Та йду синові службу шукати,— чи ви б його не взяли?

— Чом не взяти? Мені якраз челядника треба. Нехай до мене стає. Він у мене, може, дечого й навчиться. А що дасте за науку?

— Ой, що я дам, як нема чого й самим у рот укинути?

— Тоді знаєте що? Ваш син буде у мене сім років. Через сім років приходьте, і, як пізнаєте його, буде ваш, а як ні, то зостанеться в мене довіку.

— Та добре вже,— каже батько,— чи так, то й так.

А сам думає собі: «І щоб то воно було, щоб я вже свого сина через сім років не пізнав?»

Та й покинув його в чарівника, а сам подався додому.

Чарівник же ну випитувати хлопця, чи вміє він читати. Той і знав літери трохи, та боявся, щоб йому те на шкоду не пішло, коли признається. То й сказав, що не вміє, бо де б це він міг навчитись.

— Ну, як не вмієш, то ти мій. Дам я тобі одну роботу.

Та й завів його спочатку до кімнати, де самі щітки були, тоді до другої, де були самі книги, а далі до третьої — порожньої, але з дверима ще в якусь кімнату.

— Отут ти й житимеш,— каже.— Більше в тебе роботи ніякої не буде — от тільки тими щітками книги чистити та обмітати. А як знудьгуєшся, то ось тобі прутик, постукаєш ним тричі у ті зачинені двері — зараз же прийдуть твої однолітки, можеш з ними досхочу погратися; як схочеш їсти, стукнеш один раз — і зараз тобі принесуть. Тепер же я піду на сім літ у дорогу, а ти тут шануйся, щоб я, коли повернуся, тебе похвалив!

От чарівник пішов собі, а хлопець залишився в його домі сам як палець. Погано йому, правда, не було, бо як тільки стукне раз у двері — де й не візьмуться на столі всякі ласощі, тричі постукає — набіжить хлопців з виграшками ціла купа. Та все те набридло — тільки й знай, що книги обмітати. От він розгортає одну книжку та й починає читати. Читає й читає, скільки він їх там уже перечитав, але навчився з тих книг чаклувати.

Через сім років вертається чарівник додому, побачив, що всюди лад, та й хвалить хлопця.

А що ж бідолашний батько дома робить? Перебивається, як може, та все тільки й думає, як би то скоріш сина побачити.

— Уже,— каже,— він там такий і такий, а може, й більший,— до його однолітків рівняв,— а може, там його на казна-кого обернули?

Через сім літ узяв він кочергу й ситечко та й пішов до того лісу.

Іде лісом, уже й недалечко від чарівника, коли біжить йому напроти хлопець, добре вбраний.

— Диви,— каже собі батько,— оце такий уже, мабуть, і мій син, тільки він не був так гарно вбраний.

А то таки його син був. От підбігає він ближче й каже:

— Ну, тату, чи ви б мене пізнали?

— Хе, трохи таки впізнав,— придивляється батько.— Та ти ж і вигнався!

— Це ще нічого,— каже син. — Але як прийдете до чарівника — інакше пізнавати мене доведеться. Він покаже вам на даху табун голубів. То ви гарненько придивляйтесь, я між ними в третьому ряду сидітиму і трохи для вас крильця опущу, то ви й пізнаєте.

Сказав і побіг назад.

Старий батько повеселів та й іде собі далі. Коли приходить до чарівника.

— Ну,— каже,— прийшов я по сина.

— Авжеж,— відказує чарівник,— сім літ минуло. Що ж, як пізнаєш, то забирай свого сина,— і показав йому табун голубів на даху,— а коли за першим разом не пізнаєш, зостанеться він у мене.

Сперся старий батько на кочергу та й придивляється до тих голубів. Коли бачить — у третьому ряду один крильця опустив.

— Ото,— показує старий кочергою,— у третьому ряду мій син, той, що крильця опустив!

— Угадав-таки! — насупився чарівник.

От батько хотів забрати сина, а чарівник ну хитрувати: мовляв, нащо ж йому замість сина голуб? А щоб його знов на хлопця обернути — на це часу треба. Нехай, мовляв, старий ще потерпить який час. З тим і пішов батько, а сина залишив.

Та чарівникові й цього мало. Він своє гадає. А хлопець своє.

Пішов одного разу чарівник до якоїсь там роботи. А хлопцеві того тільки й треба було, зібрав чарівницькі книжки та й гайда — утік до свого батька.

— То ти таки визволився! — батько йому.

— Сам визволився ще й книги чарівницькі забрав,— каже син.

— Аби тільки не довелось тобі дорого за теє одбувати!

— Не бійтесь! Я вже більший чарівник, як він. Але знаєте що, тату? Отак з голими руками трудно нам прожити. Мусимо якось із злиднів вибитися. Обернусь я на бичка, а ви ведіть мене продавати. Тільки не оддавайте дешевше як за сто золотих. А як продасте, то зніміть із мене налигача, заберіть собі, то я й додому повернуся.

Як він сказав, так і сталося. Продав батько бичка за сто золотих, налигача забрав собі. То син був раніше дома, як батько.

От уже ті сто золотих вийшли. Син і каже:

— Ой тату, знов у нас нема нічого. Обернусь я тепер на вола, тільки не продавайте мене дешевше, як за сто талярів. А ж продасте, знову налигача зніміть, то я прийду додому.

І вдруге все обійшлося добре. Син був раніше дома, як батько.

На третій раз обернувся він на гарного коня й наказав батькові, щоб той не віддавав його дешевше як за сто дукатів і щоб не забув, крий боже, здійняти з нього вуздечку.

От приходить батько з конем на ярмарок, а тому коневі нема на всьому ярмаркові рівні. Зараз насунуло купувальників, усі торгуються, а сто дукатів ніхто не дає. Аж приходить туди багатий якийсь пан, а то був сам чарівник.

— Діду,— каже,— що за цього коня просите?

— Коли по правді, то менше як за сто дукатів не віддам нікому.

— І нітрохи не спустите?

— Ні, пане, аністілечки.

— Ну, коли так, я давно доброго коня шукаю, то й візьму.

Та й висипав перед ним купу дукатів.

Поки старий збирав гроші та роздивлявся, чи не фальшиві, чарівник сів на коня, ухопив його за вуздечку та й був такий.

«Ага, попався! — думає собі.— Ось я тебе .навчу, як не в своє ремесло лізти».

Та ще дужче пришпорив, аж поки в другому селі став коло кузні. Там прив’язав коня до стовпа, а сам до коваля зайшов.

— Ковалю,— каже,— викуй-но підкови, по центнеру кожну, та будемо їх гарячі оцьому коневі прибивати.

Та й кинувся ковалеві помагати, щоб швидше було. А тим часом позбігалися до кузні хлопці — на коня та на пана подивитися. От один підійшов близенько до коня, а той йому шепоче:

— Хлопче, голубе, зніми з мене вуздечку!

Хлопець так і зробив. Кінь зараз же обернувся на голуба та й полетів собі. Як побачив це чарівник, обернувся на яструба та й гайда за ним. Летять вони, летять, ось-ось яструб наздожене голуба…

А був там один королівський сад. І походжала в тому садку сумна королівна. Журилася вона, що батько її, король, тяжко нездужає і не знайдеться такий, хто б його вилікував. Коли бачить — іде гарний парубок. (То ж був чарівників учень.) І став просить той парубок, щоб королівна його як перстень наділа на палець.

Королівні хлопець той сподобався, вона й погодилася. От він обернувся на гарний золотий перстень, вона й надягла його на палець.

А тут король оголосив, що хто його вилікує, за того й дочку свою віддасть. Багато було лікарів, які хотіли б за це діло взятися, та жоден із них так і не наважився короля лікувати.

Ось третього дня вранці приходить до палацу якийсь чоловік і каже, що він вилікує короля. А то був чарівник. Вилікував він-таки короля і зажадав з королівною обмінятися перснями, на знак того, що він її в короля заслужив,— вона піде за нього заміж. Довго королівна відмагалася, мовляв, так і так, навіть персня такого на обмін нема.

Та чарівник добре знав про той перстень, що в неї. От і каже:

— А ви мені дайте з мізинчика! .

Король суворо наказав, щоб перснями вони обмінялися.

Та як тільки королівна перстень зняла, він упав додолу й розсипався на просо. Як побачив це чарівник, враз обернувся на півня і став те просо клювати. Наче все поклював, та тільки одна просина в шпарку закотилась, і ніяк не міг він її видзьобати. То обернувся на мишу, думав — так її дістане. А просина перетворилася на кота, кинулася на мишу — миша й не пискнула. От і по чарівникові.

А перед королем та королівною став гарний парубок і вибачається, що мусив отак їх потурбувати. Король тільки дивується, а тоді попросив усе розповісти.

— Ну,— каже,— як ти такий майстер і моїй дочці подобаєшся, віддаю її 3а тебе.

Одружився хлопець з королівною та й батька старого до себе забрав. А після смерті короля сам став на королівство. Та й досі живе, коли не помер.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up