Кошеня в попелі

Була собі одна вдова та й мала сина Кельоглана. Лиха доля судилася вдові: нічого не дали їй батько з матір’ю, не зазнала щастя й з чоловіком. А коли вже так повелося спочатку, то хіба ж буде щасливий кінець? Поглянути хоча б на її сина — не хлопчик, а якесь кошеня в попелі.

З ранку до ночі біля вогню крутиться, нізащо від печі його не відтягнеш — все сидить та гиряву голову чухає.

Що робити матері, у кого просити допомоги? Холод, спека — вдова все працює.

Так минали роки.

Нарешті урвався терпець у жінки, покликала вона до себе Кельоглана та й каже:

— Сину мій безталанний! Від кого ти перейняв таку вдачу ледачу? Покійний батько твій добував хліб своїми руками. Мати твоя, сам бачиш, б’ється мов риба об лід! А ти? Невже так і сидітимеш біля печі та без угаву проситимеш: «Дай їсти! Випери сорочку! Постели мені, я спати хочу»? Сьогодні я жива, але ж завтра можу померти. Хто дасть тобі шматок хліба? Ти народився гирявим — що ж діяти? Дякуй богові, що руки та ноги маєш — шматок хліба заробиш. Тож іди та навчися працювати й мене більше не муч. А оце ось усе, що я можу тобі дати.— Й удова подала синові шматок хліба та й виставила його за поріг, не слухаючи, що там Кельоглан балакав.

— Іди, Кельоглане, щасливої тобі дороги!

Пішов собі Кельоглан — в одній руці шматок хліба, в другій — ціпок. Довго йшов він чи ні, а прийшов нарешті в одне село. Бачить: сидить під хатою жінка й пряде.

Кельоглан і думає: «Ось такі мають бути жінки. Така не залишить своїх дочок без панчіх, а синів без черевиків. Не пошле вона свого сина босоніж та впорожні, як моя мати».

От підходить він до жінки та й каже:

— Матінко, люба матінко, хай побуде в тебе оцей окрайчик хліба. Не давай його ні звірині, ні пташині, а я піду шукати роботи. Найду собі місце, то піде тобі окрайчик на користь, як благословення моєї матері,— з’їж його. Коли ж мені не поталанить і я повернуся назад, то заберу в тебе хліб.

Жінка й одказує йому:

— Іди, сину мій. Твоє довір’я тішить мою душу. Нікому не віддам я твого хліба та й сама не з’їм. Сховаю в кишеню.

Повірив Кельоглан та й помандрував далі. Тільки не знайшов він собі роботи до вподоби, отож повернувся і просить жінку, аби віддала йому окрайчик назад.

А жінка й одказує:

— Кельоглане, даруй мені. Язик не повертається сказати правду! Твій хліб з’їли мій син і дочка. Син попоїв та й побіг бавитися, а дочка попоїла й подалася по воду.

Отак сиділа вона й нанизувала брехню на брехню.

Не повірив Кельоглан і почав дорікати їй:

— Гай-гай, стара жінко, недобра жінко, не сип переді мною зернята брехні, посип їх краще курям. Хай вони нанесуть яєць, а їх поїсть той, хто голодний. Не треба мені твоїх балачок — поверни мій хліб! Не знаю я твоєї дочки і твого сина. Не подивлюся, що ти стара, а рознесу все отут, вхоплю й заберу твою пряжу та вовну!

Так він і зробив. Покружляв довкола камегія, вхопив вовну, клубок та й утік. Хай тепер жінка подумає, що їй робити, а Кельоглан сів собі за селом і почав грати на сазі[1].

Пограв трохи, посварив стару жінку та й помандрував далі. В одній руці у нього клубок, а в другій пряжа.

Довго йшов він чи ні — верховини й полонини перейшов і прибився в долину.

І що ж він бачить? Сидить ткач і тче килим. А на килимі — троянди й соловейки.

«Ось які мають бути килимники,— подумав Кельоглан.— У них у хаті килими, а в саду — соловейки. Килимник не буде нанизувати брехню на брехню, як та стара жінка».

От підходить Кельоглан до килимника та й каже:

— Дядьку, добрий дядьку килимнику! Візьми мене до себе учнем. А коли ні, то хай побудуть у тебе оцей клубок та вовна, не віддавай нікому. А я піду та пошукаю дерева на сокирище. Коли побудую собі хату, то хай лишаться тобі і вовна, й клубок. Ткатимеш килим, то й моя пряжа знадобиться тобі. Коли ж не поталанить мені, то я повернуся назад та й заберу свою вовну й пряжу.

— Ой, сину! Хіба ж можна переступити довір’я? Скільки б я не ткав, а до твого добра й не доторкнуся. Поклади сюди,— каже хлопцеві килимник Кьор-Гаджи.

Кельоглан пішов далі. Тільки не поталанило йому, й повернувся він назад і попросив килимника, щоб той віддав клубок та вовну. І що ж, ви гадаєте, одказав йому килимник?

— Ой, Кельоглане, гирявий оглане! Боюся й сказати тобі: те, що випало на долю твого клубка та вовни, не зазнала навіть ряба курка. Подув вітер та й заніс твою вовну аж у Йемен, а клубок упав у потік, а той поніс його в ріку Сивас. Отож килим і не побачив твоєї вовни.

Так і нанизував килимник брехню на вигадки.

Тільки ж хіба повірить Кельоглан, хіба ж він дозволить себе обдурити! Як почав він дорікати килимникові:

— Гай-гай, Гаджи, Гаджи, килимнику Гаджи! Годі тобі ткати та плести вигадки й нісенітниці. Коли тчеш, то тчи на своєму верстаті. А моя вовна не сухий листок, щоб її міг занести вітер, і клубок не порошина, щоб його поніс потік. Не знаю я ні вітру, ні потоку! І не хочу твоєї брехні, віддай мені клубок та вовну. А спробуй не віддати — я покручуся, походжу довкола тебе, побалакаю та й вихоплю все, що ти наткав!

Так і зробив Кельоглан. Підскочив до килимника Кьор-Гаджи й схопив його килим.

А сам пішов, сів на камінь, пограв на сазі, а тоді помандрував далі: в одній руці килим, у другій — повсть.

Довго він ішов чи ні, аж бачить: свято біля річки. На одному березі юнакова хата, й прапор на ній майорить, а на другому — хата дівчини, і парубки б’ють у барабани.

«Ось які мають бути весілля та свято,— сказав собі Кельоглан.— Який гарний прапор, як славно грають музики. У молодого обличчя веселе, а в молодої на обличчі розквітли троянди! Вони, далебі, не будуть брехати, як та стара жінка, і вигадувати нісенітниці, як той килимник».

Подумав він так і підійшов до весільного батька та й каже:

— Поглянь на мій килим і повсть. Залишу я їх у тебе, а сам піду шукати роботи. Коли усміхнеться мені доля, то хай килим і повсть будуть весільним подарунком, але якщо ж мені не поталанить, я повернуся назад і заберу своє майно.

Весільний батько й відповідає:

— Атож, сину мій, довір’я людини не має ціни! Клади килим і повсть, а я їх ніде не діну.

Ходив Кельоглан, ходив, але не знайшов роботи.

Повертається назад і просить свій килим та повсть.

І що ж, ви гадаєте, одказав йому весільний батько:

— Ой, Кельоглане, гирявий оглане! Хай будуть твоїми жертвами молоді! Прослав я килим у хаті молодого, а повсть — у господі молодої… Не можу я тобі їх повернути: не буде на чому сісти молодому й стати молодій.

Так нанизував він брехні на вигадки, ще й нісенітницями присипав.

Та тільки й Кельоглан не в тім’я битий! Хіба ж вислуховуватиме він отаку бридню? Авжеж, ні!

Кельоглан всю правду в очі сказав:

— Гай-гай, весільний батьку! Не плети дурниць, а коли хочеш — плети самому собі та й зроби з того килим і повсть. А мені цього не треба. Поверни мені моє, бо я не подивлюся, що у вас весілля, а такого нароблю тут… Молодого я не зачеплю, хай сидить собі на місці, а ось молоду заберу…

А вже Кельоглан що скаже, те й зробить. Вхопив наречену і гайда!

А тоді сів на камінь та й ударив по трьох струнах саза. Пограв, узяв наречену за руку й попростував до рідної хати.

Прийшов та й стукає у двері: стук, стук. Визирає мати, й що ж вона бачить: стоїть Кельоглан — обличчя веселе, а кишені порожні.

Розгнівалася вона та й кричить:

— Так це ти, нещасний! Хіба ж я тобі не казала, навчися щось робити, а тоді й приходь додому!

А Кельоглан стоїть та слухає, мов кошеня, яке розлило молоко. І тільки коли мати викричалася, одказав:

— Гай-гай, матінко, сивина твоя не з млина, а від прожитих років, та нічого ти не знаєш і досі, що робиться, що діється у світі! Адже я не блукав, не байдикував, мов ледащо-пустобреха. Я стукав у кожний дім, але всі двері були зачинені. Мій хліб з’їли хлопчик і дівчинка, а тоді він пішов бавитися, а вона — по воду… Або вовна… Ти гадаєш, що з нею сталося? Вітер заніс аж у Йємен, а клубок поніс потік. Мій килим та повсть послали біля дверей молодого й молодої. Зате ж я їм віддячив!

Кельоглан говорив-говорив, а мати нічого не могла второпати. Похитала головою, насупила брови:

— Ой, Кельоглане, щось ти приховуєш! Чи гадаєш, що від правдивої мови телята повтікають у гори?

А Кельоглан їй:

— Гай-гай, мамо! Нема слів у мене, нема язика. Либонь, ніяк мене не второпаєш. Краще хай розповість мій саз.

Зробив із мітли саз, доторкнувся до струн — мати й цього разу нічого не зрозуміла:

— Телепню! Ні язик твій, ні саз не зарадять справі!

Тоді Кельоглан підводить до матері наречену — він її ховав за дверима:

— Ой мамо, ти й жаліслива, ти й сувора! Якщо мої слова не схожі на слова, а мій саз на саз, то хіба ж оця дівчина не схожа на наречену?

Подивилася мати й бачить — стоїть перед нею дівчина, закутана в барвисте напинальце. Підняла мати його, і що ж вона побачила? Гарбуз, еге ж, гарбуз… Очі й брови сажею намальовані, та ні рук немає, ні ніг — гарбуз на тичині та й годі.

Побачив Кельоглан, злякався. Не може допетрати, що сталося.

Тільки мати здогадалася й сміється. Ще б пак! Як же його й не сміятися! Кельоглан думав, що попав на весілля, а то було свято гарбуза.

Нареготалася мати, а потім покришила гарбуз та й зварила кашу — солодку, як мед.

— Сідай, сину, їж! Може, очі розплющиш нарешті.

Попоїв Кельоглан гарбузяної каші, й розкрилися в нього очі на світ. Відтоді й став він зовсім інший. Більше не доручав чужим свого хліба, не дозволяв, аби вітер заніс вовну, не встрявав знеобачу в ігрища.

Стали вони з матір’ю жити в злагоді. А з неба впало аж троє яблук — і всі на гарбузяну голову Кельоглана.

[1] Саз — струнний народний музичний інструмент.