Був собі колись давно один юнак на ймення Сапа. Він дбайливо доглядав своє поле, і щороку йому стільки родило, що й між небом та землею не вміщалось. І мав той юнак щире серце, ніколи не зазіхав на чуже.
Якось поливав Сапа свою городину з арика й помітив, що у воді пливе червоне яблуко. Дістав Сапа яблуко з води і почав їсти, і коли від яблука лишилася тільки половинка, раптом згадав: «Ой, що ж я зробив! Адже з’їв ось пів-яблука, не спитавши дозволу в його хазяїна». Подумавши, що вчинив недобре, і картаючи себе, юнак пішов уздовж арика в той бік, звідкіля припливло яблуко.
Довго йшов чи й ні, а прийшов до одного саду. Дивиться, а там садівник ходить, геть сивий. Привітався Сапа та й питає, показуючи половину яблука:
— Скажи, агам[1], чи це яблуко не з твого саду?
Глянув садівник на те яблуко та й каже:
— Ні, інім[2], це яблуко не з мого саду. Але далі є ще сад мого старшого брата. Може, яблуко звідти — покажи йому.
І знову пішов Сапа вздовж арика, аж поки не опинився перед більшим садом. Дивиться юнак, а в саду порається садівник — чуб і борода ледь помережені сивиною. Привітався Сапа й питає:
— Скажи, агам, це яблуко не з твого саду?
Подивився дід і каже:
— Ні, не з мого. Але отам є сад мого найстаршого брата. Може, те яблуко звідти.
Іде Сапа далі, аж бачить — стоїть великий-великий сад, а в ньому походжає чоловік — чуб і борода чорні, мов вугілля.
Сапа підійшов, привітав його й запитує:
— Агам, чи це яблуко не з твого саду?
Глянув той і одказує:
— Так, з мого.
— Якщо воно твоє, то слухай же. Якось я стояв біля арика, коли у воді пливло це яблуко. Я дістав його й мимоволі з’їв половинку. Агам, проси за яблуко скільки треба, лише пробач мені.
— Ні,— відповідає той,— за яблуко мені нічого не треба, але й пробачити тобі я не можу.
— Агам-джан,— благає Сапа далі,— я такий же дай- ханин, як і ти, і завжди споживав те, що заробляв. Так уже сталося, що я з’їв пів-яблука — проси ж тепер чи грошей, чи зерна, чи що інше, я все дам. А скажеш служити тобі — служитиму, тільки даруй мені ту половинку.
Але садівник і на це не згодився. Тоді Сапа почав його ще дужче благати, аж поки той не сказав:
— Коли так, славний юначе, отам у хатині побачиш мою дочку. Вона сліпа й глуха, немає в неї рук, немає й ніг. Одружишся з нею — я тобі пробачу.
— Гаразд,— промовив Сапа,— в мене жінки ще немає, я одружуся з нею, аби ти тільки подарував мені того пів-яблука.
Тоді садівник сказав:
— Іди до неї, вона в хаті.
Відчинив юнак двері й став на порозі. Дивиться — а там спить красуня. «Ой, люди добрі, мабуть, я не туди втрапив. Адже ця дівчина зовсім не така, як сказав садівник».
Пішов Сапа до садівника:
— Агам, та дівчина зовсім не така, як ти казав. Може, я не туди втрапив?
— Туди,— відповідає садівник.— То справді моя дочка.
— А чому ж ти казав, що вона сліпа й глуха і що в неї немає рук та ніг? — запитав Сапа.
— Бо так воно й є. Вона сліпа через те, що не бачить нічого, окрім написаного в книжках. Вона тільки в них і дивиться. А глуха тому, що чує тільки те, що читає. Вона й бесіду веде тільки з книжками — хіба не назвеш її німою? Я сказав, що в неї немає рук. І це правда, адже вона не випускає з них книжки. Моя дочка нікуди не ходить, і я кажу, що в неї немає ніг.
— Гаразд,— промовив Сапа,— я все зрозумів. Але в мене є ще одне запитання. Коли я йшов, щоб знайти хазяїна яблука, то трапився мені дорогою сад, а в ньому ходив садівник — геть сивий. Він сказав мені: «Далі є ще сад мого старшого брата. Може, яблуко звідти». Прийшов я, куди він мене послав, і побачив, що в старшого брата чуб і борода ще майже не сиві. Він сказав мені: «Це яблуко не з мого саду. Але отам є сад мого найстаршого брата. Може, це його». Так я прийшов сюди і побачив, що в тебе немає ще жодної сивої волосини. Чому це так і що це означає?
І той чоловік відповів:
— Правда, той перший садівник — мій молодший брат. Але він вже зовсім сивий і старий, бо все свариться із жінкою. У того брата, якого ти бачив потім, в хаті трохи кращий лад, через те й посивів він ледь-ледь. А в нашій сім’ї ніколи не буває сварки, завжди в хаті спокій і тиша, тому я й не старію, хоч старший від моїх братів.
Подивувався Сапа садівниковим словам, забрав дівчину-красуню й став прощатися. Садівник пробачив йому, й Сапа з його дочкою вирушив додому. А вдома справив весілля й щасливо зажив собі…
Минув деякий час, і народився у них син, та такий розумний і тихий, що й не сказати.
А був у них один сусіда — старий дід. Все було хвалиться:
— Ще не народився такий чоловік, щоб розумніший був за мене.
Якось копав старий город та й знайшов замкнену скриньку. Дід гадав, що там золото, отож відімкнув її та й заглядає. А звідти вислизнула гадючка та так і повилася по дідовій шиї. Тепер їй було доволі повітря, і ось вона почала надуватися, розбухати, поки не стала величезною змією.
— Гадюко, я ж тебе випустив на волю, а ти тепер хочеш мене задушити. Хіба ж за добро платять злом? — запитав дід.
— Атож,— відповіла гадюка,— за добро тільки кривдою і платять, хоч кого запитай. І я тебе задушу.
Вирішили дід і гадюка запитати у рослин, тварин та людей, чи за добро кривдою відплачують. Ідуть та й ідуть, коли це назустріч низка верблюдів. Дід із гадюкою на шиї й питає старого верблюда, котрий плентався аж геть позаду:
— Верблюде, верблюде, чи за добро кривдою платять?
— Авжеж, кривдою,— відповів той.— Оце всі верблюди — мої діти та внуки. Я всіх їх подарував господареві, а він тепер хоче мене забити, бо я старий став. Хіба ж це не зло за моє добро?
— Чув? — засичала гадюка, аж звиваючись від сміху.
Іде дід, коли це стоїть стара суха шовковиця. Підступив дід до неї й питає:
— Шовковице, ти багато прожила на світі, вже й не злічити скільки. Отже багато й знаєш. Скажи ж, чи за добро злом платять?
— А певно, що злом. Скільки років я давала хазяїнові затінок, скільки шовкопрядів вигодував він моїм листям, скільки шовку продав та золота взяв! А тепер, коли я всохла, він хоче зрубати мене на дрова. Так хіба ж це не кривда за мою ласку?
Ідуть вони далі, аж на вулиці зграйка дітей бавиться. Побачили гадюку у діда на шиї та й метнулися по дворах.
Тільки один лишився — розумний хлопчик Сапи.
Дід і питає в нього:
— Скажи, синку, чи за добро кривдою платять?
— Постривай, дідусю,— мовить хлоп’я,— розкажи спершу, що це за гадюка в тебе на шиї?
— Та це я копав грядку та й знайшов скриньку,— став розповідати дід.— Відімкнув її, щоб поглянути, чи там не гроші, а звідти вилізла гадюка та й повилася по шиї. Та ще й каже, що задушить мене.
— Гай-гай, дідусю, ти неправду кажеш. Хіба ж така величезна гадюка вмістилася б в оцій скриньці? Соромно брехати,— сказав хлопчик.
— Ні, синку, це не брехня. Гадюка справді вилізла з цієї скриньки.
Тоді хлопчик і питає гадюку:
— Гадюко, невже ти, така велика, влізеш у таку скриньку?
— Звичайно, а чому б і ні? — одказала гадюка.
— Овва, це ж і гадюки вже вміють брехати,— вигукнув малюк.— Бо де ж таки видано, щоб така товстелезна гадюка та влізла в оцю скриньку!
— А дивись! — сказала гадюка, сповзла з дідової шиї на землю, випустила з себе повітря і знову стала тоненькою гадючкою. Залізла в скриньку, а голову всередину не кладе.
— А голова все-таки не влізла! — вигукнув хлопчик.
— А зараз не влізла? — запитала гадюка й скрутилася в клубочок. Хлопчик миттю зачинив віко та й замкнув скриньку. А тоді й каже:
— Діду, хіба ж ви закопували цю скриньку в землю?
Чи не знаєте примовки: «Не бери того, чого не клав!» Ідіть же та покладіть скриньку, де взяли.
Здивувався старий такому глузду, подякував хлоп’яті та й поніс скриньку туди, де знайшов.
