Жив собі, був колись великий багатій. Усього в нього було вдосталь — і грошей, і майна. Отож був він пихатий та бундючний.
Одного разу походжав багатій, заклавши руки за спину й задерши вгору носа. Адже роботи в нього ніякої не було — тільки ходив та своє господарство оглядав.
От гуляє він собі, а назустріч іде бідняк. І що б ви думали? Порівнявся з багатієм, а капелюха не скидає. «Нехай,— думає,— хоч раз у житті багатій вклониться мені перший!»
— Гей! — гукнув багатій.— Може, в тебе під капелюхом горобець сидить, що ти його не скидаєш?
— Це ж чому? — обернувшися, спитав бідняк.
— Бо ти не вклонився, проходячи повз мене!
— А я, добродію, з ким хочу, з тим і вітаюся.
— Яке нахабство! — гримнув багатій.— Ану, скинь капелюха!
— Ось тепер уже на злість вам не скину! — відповів бідняк.— Ви ж такий багатий пан, то нащо моє вітання?
Подумав багатій та й каже:
— А якби я віддав тобі половину мого майна, ти, певне, вклонився б мені аж до самісінької землі?
— Ні! — засміявся бідняк.— Якби ви мені віддали половину свого майна, я був би такий багатий, як ви. Чого б я тоді вам кланявся?
— А якби я віддав тобі все своє добро,— спитав багатій,— ти б уклонився?
— І тоді б не вклонився,— відповів бідняк.— Я панам не вклоняюсь ніколи, бо всі пани злі та зажерливі.
Бідняк повернувся й пішов собі.
Ох і розгнівався багатій!
— Злі та зажерливі? Так ти сказав? Стривай, ми ще зустрінемось, як не завтра, то післязавтра.
На селі люди часто зустрічаються. І тут сталося саме так.
Одного разу бідняк штовхав поперед себе візок, навантажений колючим хмизом. Хмизу було стільки, що бідняк нічого попереду не бачив. Тому, йдучи вулицею, він щосили гукав:
— Обережно! З дороги! Обережно! З дороги!
Багатій побачив бідняка і навмисне пішов йому назустріч.
«Ось тепер я тобі покажу»,— подумав він.
Наскочив багатій на візок і мало не перекинув його разом із хмизом.
Колючки вп’ялися в одіж багатієві і з одного боку подерли її.
— Нахабний злодюго! — гримнув розгніваний багатій. — Не бачиш хіба, що я йду? Ну, тепер буде тобі!
І побіг геть.
Ступив бідняк на подвір’я — а на нього вже чекають.
Схопили бідняка й повели в суд.
— Бачиш, що ти накоїв? — спитав суддя, показуючи на подерту одіж багатія.— Кажи, чого ти поліз на цього пана?
Бідняк лише похитав головою, але не вимовив ні слова.
— Ти що, глухий? — гримнув суддя.— Тепер ти повинен заплатити за шкоду!
Та бідняк мовчав як риба. Він мовчки вдивлявся в підлогу, наче раптом оглух чи онімів.
Нарешті терпець судді увірвався.
— Тобі позакладало, чи що? — сердито спитав він бідняка.— Я навчу тебе відповідати!
— Правильно! — докинув багатій.— Це дуже хитрий селюк. Не вірте йому! Вдає із себе німого… Ха-ха-ха!.. А на вулиці гукав на всю горлянку: «Обережно! З дороги!..» Там він міг кричати!
Почувши це, суддя враз заспокоївся. Він тихо спитав бідняка:
— Чи правда це, чоловіче?
— Правда,— обізвався нарешті бідняк.
— От воно що, добродію! — мовив суддя багатієві.— Якщо цей чоловік гукав на вулиці: «З дороги!», чому ж ви не відступилися? Виходить, самі полізли на візок?
Багатій зніяковів. Промимрив щось собі під ніс, забурчав, замугикав і змовк.
— А за те, що дурно тягли цього чоловіка в суд, вас треба покарати,— сказав суддя.
Багатій трохи не луснув спересердя.
Мусив він витягати з кишені гаманець і платити штраф. Від злості аж піт виступив у нього на носі. Шкода було платити гроші, а ще тяжче стерпіти, що його зганьбили перед бідняком.
І така злість узяла пихатого багатія, що ледве він розкрив гаманець, як упав навзнак на підлогу і тут же вмер.
Величезне його багатство поділили між собою спадкоємці. І зразу ж усі забули про нього.
Оце тільки ми в казці згадали.
