Якось до короля Матяша приїхав у гості сусіда-король. Привітались вони, як давні друзі. От гість і каже:
— Чув я, що у вас є вівця, яка дає золоту вовну.
— Еге ж,— гордо відповів король Матяш,— в отарі є в мене одна золоторунна вівця. Є й вівчар, який ніколи не бреше.
А сусідній король на це:
— Не може такого бути! Ось я доведу, що він таки може збрехати.
— Та ні,— каже король Матяш,— такого не буде, він нізащо не брехатиме.
— Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а збреше.
— Б’юсь об заклад, що він цього не зробить. Якщо програю — віддам половину свого королівства, — сказав король Матяш.
— А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше,— відповів гість.
На цьому вони сказали один одному «на добраніч» і розійшлись.
От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідає:
— Добривечір, ваша величносте!
— Звідки ж ти мене знаєш? — здивувався король.
— По розмові впізнав, що ви король,— відповів вівчар.
Король, не довго думаючи, каже:
— Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золоторунну вівцю.
— О ні,— відповів вівчар,— не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.
Тоді король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.
Прийшов король додому й засмутився, що не зміг придбати золоторунну вівцю. Побачила дочка, що він сумний, та й каже:
— Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.
І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золоторунну вівцю, якщо вона вийде за нього заміж. Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже вівчареві:
— Злупи шкуру з вівці, м’ясо з’їж, а шкуру віддай мені!
Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золоторунну шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.
Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золоторунну вівцю?
Сумний вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, що має розповісти королю. Встромив палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. А тоді, змінивши голос, почав:
— Що нового на хуторі?
— Та нічого, тільки золоторунної вівці немає. Її з’їв вовк.
Сказав ці слова й сам злякався.
— Брешеш,— каже далі голосом короля,— бо вовк разом з нею роздер би й інших.
Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха й пішов далі.
Знову побачив мишачу нірку. Знову почав:
— Що нового на хуторі?
— Золоторунна вівця втонула в колодязі.
— Брешеш, а інші чом не втонули?
Вівчар знову висмикнув свою палицю і з важкою думкою почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:
— Що нового на хуторі?
— Вкрали золоторунну вівцю.
— Брешеш, бо тоді покрали б і інших!
Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюха й палицю і пішов просто до короля Матяша. За столом сидів з дочкою і сусідній король. Нетерпеливо чекали вони, що брехатиме вівчар.
— Що нового на хуторі? — спитав король Матяш.
— Нічого такого, тільки те, що я виміняв золоторунну вівцю на чорну та вродливу!
— Ну, то принеси ж її сюди! — радісно вигукнув король Матяш.
— Ось вона, сидить поруч з вами! — відповідає вівчар.
— Ура! Правду сказав! — вигукнув король Матяш.— За це дарую тобі половину королівства, яке віддасть мені сусід.
