В улоговині між двома високими горами жив собі бідний чоловік із дружиною. Не було у нього ні землі, ні худоби. Крім старого сіряка і багатого сусіда, нічого у нього не було.

Дружина багатого сусіда була велика чепуруха. Вона тільки те й робила, що прала і вішала білизну на тин сушитися.

Дружина бідняка щодня бачила на тину чисту білизну. І стало їй врешті прикро, і вона сказала чоловікові:

— Глузує з нас сусідка!

— А чому це вона з нас глузує? — спитав чоловік.

— Щодня пере білизну! А в мене нема чого прати,

— Це правда,— погодився чоловік.

Сів він у куток і став думати-гадати, як би втерти носа сусідці. Довго думав, нарешті придумав.

— Знаєш що зроби? — сказав він дружині.— Візьми мій сіряк, випери його і повісь на шипшиновий кущ? що росте за хатою. Хай всі бачать: і в нас є що прати, і ми любимо чепуритися.

Випрала біднякова дружина сіряк і повісила його на кущ. А коли сіряк висох, вона знову його випрала.

Доти прала і сушила той сіряк, аж поки почалися заморозки.

Якось повісила вона сіряк на шипшиновий кущ, а на другий день не змогла зняти. Примерз сіряк до куща.

Зажурилась біднякова дружина, аж заплакала.

Почув той плач бідний чоловік і вийшов подивитися, що сталося.

— Примерз до куща твій сіряк! — сказала, плачучи, дружина.— Що ж я тепер пратиму, коли й цей дірявий сіряк пропав? А якщо не пратиму його, то нема чого й сушити. А якщо не пратиму й не сушитиму, то сусідка глузуватиме з мене, бо вона пере і сушить білизну і влітку, і взимку!

Чоловік почав нахиляти гілки шипшинового куща й смикати за сіряк. Та хоч як він старався — сіряк не хотів розлучатися з кущем.

Розсердився чоловік, побіг у сіни і приніс лопату, щоб викопати шипшиновий кущ з корінням, занести його в теплу хату й зняти сіряк. Та лопата, коли він устромив її в землю під коріння, вдарилася об щось тверде. Нахилився чоловік і побачив, що то глек з металевими кружальцями. Витяг він глек, дивиться — аж то срібняки. І було їх багато — з півпуда, як не більше.

Але чоловік ніколи в житті не бачив золота й срібла. Мацав він глек, мацав, крутив і туди, і сюди. Нарешті вирішили вони з дружиною, що в глеку — сир.

— Ось ми вже сир маємо,— сказав чоловік.— Звари галушок. Хоч раз наїмось досхочу.

Дружина наварила галушок і посипала зверху отим «сиром». Взяли вони ложки й заходилися їсти. Галушки розжували, а на «сирі» трохи зуби не зламали.

Саме в цей час повз їхню хату проходив вівчар, який гнав овець на пасовище. Йому захотілося пити, і він зайшов на подвір’я. Зазирнув у вікно і остовпів: побачив, як чоловік і жінка їдять галушки із срібняками.

«Чудова нагода дістати трохи грошей!» — подумав вівчар і постукав У двері.

— Що тебе привело до нас? — спитав господар.

— Я конаю з голоду,— відповів вівчар.— Чи не дали б ви мені попоїсти?

— А чого ж, дамо,— мовила господиня.— Але в нас нема нічого, крім сиру, та й той лишився тільки тому, що ми не могли його розжувати.

— То й добре,— сказав вівчар,— У мене такі зуби, що й залізо перемелють.

Жінка зібрала все срібло — ще і з мисок повигрібала — й віддала вівчареві.

Той ізсипав срібло в торбину, подякував і, прощаючись, сказав:

— Вранці приходьте до мене. Я хочу вам віддячити — подарую найкращу вівцю.

Бідняк та його дружина дуже зраділи.

Пішли вони вранці до вівчаря. Той уже чекав їх біля воріт із овечкою.

Та жінка помітила, що в нього є й кращі, вгодованіші овечки..

— Вчора ви обіцяли найкращу,— сказала вона.

— Обіцяв…

— А чому ж даєте невеличку, миршаву? Адже у вас є кращі!

— Вибирайте собі, яку самі схочете,— відповів вівчар.

Жінка вибрала найкращу вівцю.

Пригнали вони вівцю додому. Бідняк зарізав її, оббілував, а дружина засмажила м’ясо, поклала його у велику миску й накраяла свіжого хліба.

Аж тут бідняк побачив, що в хаті нема жодного поліна дров. Все спалили, поки смажили вівцю.

— Замерзнемо з тобою, жінко, якщо не запалимо вогонь у печі,— сказав бідняк.

— Ой, лишенько, справді замерзнемо, якщо ва принесемо хмизу! — погодилась дружина.

Пішли вони в ліс по хмиз. Не пройшли й половини шляху, як бачать: назустріч іде солдат.

— Куди ви, голубе, прямуєте? — спитала жінка.

— У фортецю,— відповів солдат.

— То йдіть собі, тільки до нас не заходьте,— сказала жінка.

— Чому так? — спитав солдат.

— Тому, що на столі у нас лежить свіжий хліб та смажена вівця.

— Як би це я міг до вас зайти? — сказав солдат.— Адже я навіть не знаю, котра ваша хата.

— Он вона, стоїть край села. А ключа ми поклали під поріг.

Попрощався з ними солдат і, не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч, пішов прямо до біднякової хати. Зайшов до світлиці, вийняв з торби ніж і не підвівся з-за столу, поки не з’їв увесь хліб і всю смажену вівцю.

Повернулись бідняк із дружиною, принесли великі оберемки хмизу. Вони були дуже голодні. Але на столі лежали тільки кістки та хлібні кришки. По них повзали мухи.

— Я цього так не залишу! Не заспокоюсь, поки не доб’юсь покарання! — вигукнув бідняк.

— Що ти хочеш робити, чоловіче? — спитала жінка.

— Мухи з’їли весь хліб і всю вівцю. Піду поскаржусь на них судді. Він нас розсудить.

Пішов чоловік до судді й розказав, яке лихо сталося.

Думав суддя, думав, а потім і питає:

— Ви хочете справедливого суду?

— Авжеж,— відповів бідняк.

— Гаразд,— сказав суддя.— Мухи заслуговують покарання. Тільки-но побачите муху — вбивайте її!

Не встиг суддя доказати, як на його чоло сіла муха.

Схопився бідняк і так урізав суддю по лобі, що той ураз помер.