Одного разу в холодний осінній вечір до хати багатого поміщика постукали троє голодних, змоклих до рубця бідних мандрівників.

— Я страшенно голодний, пане! За скибку хліба ладен віддати свій кожушок! — сказав один із мандрівників.

— Мене мучить страшенна жага, пане! — сказав другий.— За півсклянки теплого чаю я ладен віддати свій фартух!

— Я страшенно змерз! — сказав третій мандрівник.— За теплий нічліг я ладен віддати свою шинель.

Жадібний поміщик узяв кожушок, фартух і шинель, дав першому мандрівникові скибку хліба другому — півсклянки теплого чаю, третьому — нічліг на дощаних нарах. А слугам наказав кинути кожушок, фартух і шинель у сарай.

Тільки-но почало розсвітати, жадібний поміщик розбудив трьох мандрівників і вигнав їх з хати.

— Бережи кожушок! — обернувшись на порозі, сказав перший бідняк.— Цей кожушок служив мені вірою й правдою, тяжко мені розлучатися з ним.

— Не забувай про мій фартух! — сказав другий бідняк.— Стався до нього по-людяному.

— Шануй шинель, не забувай про неї! — сказав третій.

— Ще б чого! Буду я марнувати час на ваше ганчір’я! — буркнув у відповідь жадібний поміщик.

Наказавши слугам зачинити важкі залізні ворота за мандрівниками, він пішов у сарай та й почав розглядати кожушок, фартух і шинель.

Не було на що дивитися — дрантя та й годі…

Жадібний поміщик навіть пожалів, що дав за ці речі бідним мандрівникам скибку хліба, півсклянки теплого чаю та нічліг.

Минуло чимало часу; жадібний поміщик забув про, кожушок, фартух і шинель.

Якось улітку зайшов він у сарай — шукав точильний брусок. Та хоч куди зазирав, хоч у який куток — скрізь знаходив кожушок, фартух і шинель.

— Геть з-перед моїх очей! Чого вам тут треба? — гримнув поміщик. Схопив кожушок і жбурнув ним об землю.— Паскудний дармоїд! Краще пішов би косити пшеницю!

І раптом кожушок підвівся, взяв косу, вийшов на подвір’я, далі на шлях і попрямував у поле. А на пшеничній ниві, де колосилася золотава пшениця, заходився косити.

Поміщик побіг слідом за кожушком. Коли ж побачив, що той косить, остовпів. Адже такого чуда ще й сліпий не бачив!

Сонце ще не зійшло в зеніт, а кожушок уже скосив усю пшеницю. Селяни ледве встигали збирати за ним та в’язати пшеницю в снопи.

Впорався кожушок з роботою та й сів відпочити. А жадібний поміщик йому й каже:

— Оце діло! Попрацював ти на славу. На тобі за це склянку вина Пий!

Узяв кожушок склянку і вихилив оте вино.

Шкода стало вина поміщикові, і він гримнув на кожушок:

— Годі пиячити, йди-но додому!

Дуже зрадів жадібний поміщик, що придбав дармового слугу. Кожушок тепер він не віддав би навіть за сліпу конячку! І вирішив він навантажити роботою і фартух, і шинель.

Ще й перші півні не співали, як він убіг в сарай і крикнув:

— Вставайте!

Кожушок, фартух і шинель, мов ужалені, попідхоплювалися.

— Ану до роботи, ледацюги! — гримнув поміщик. — Кожушок — на млин, фартух — розпали грубку, шинель — спечи хліб! Хутко!

Кожушок, фартух і шинель стрімголов побігли виконувати наказ.

Кожушок завдав собі на плече міх пшениці, побіг до млина, змолов там зерно і повернувся з міхом борошна.

Фартух за цей час розпалив піч? а шинель швиденько замісила тісто і спекла смачну паляницю.

Жадібний поміщик узяв ніж і відкраяв скибку хліба. Білий, пухкий, запашний хліб так і танув у роті. Такого смачного хліба поміщик ніколи ще не їв.

А кожушок, фартух і шинель стояли, виструнчившись, і дивилися, як жадібно їсть поміщик той хліб. Вони були дуже голодні. Але жадібний поміщик удав, що не помічає їх, і не дав їм навіть покуштувати хліб.

Ще більше забагатів жадібний поміщик. Кожушок, фартух і шинель робили всю роботу, яку він загадував. Та жадібності поміщика не було ні кінця, ні краю. День від дня ставав він зажерливішим і жорстокішим.

Надумав він збудувати новий будинок.

— Кожушок, ти зробиш цеглу! Фартух, ти її привезеш! Шинель, ти збудуєш будинок! — звелів він.

За короткий час кожушок, фартух і шинель збудували такий чудовий будинок, що люди з усієї округи приходили ним милуватися.

Ще дужче запишався жадібний поміщик ще вище задер свого кирпатого носа. Але в новому домі йому так сподобалося, що він сидів у ньому, не потикаючись навіть у двір.

Отак він сидів, нічого не роблячи, й гладшав, а кожушок, фартух і шинель чорно працювали на нього.

Тільки вночі вони могли скаржитися одне одному.

— Всі ґудзики пообривалися! — стогнала шинель.

— Відпоровся правий рукав! — сумно сказав кожушок.

— Протерся в мене перед! — плакав фартух.

Коли знову настала холодна осінь, жадібний поміщик погнав їх у ліс:

— Кожушок — заготуєш дрова! Фартух — привезеш їх додому! Шинель — розпалиш усі грубки! Я грітимуся!

Схопив кожушок величезну сокиру та й побіг у ліс. Одне по одному падали зрубані дерева. Фартух привіз їх додому, а шинель розпалила всі грубки.

Розлігся жадібний поміщик на нарах та й міцно заснув.

Довго спав, а коли прокинувся, гримнув:

— Хочу пити! Де ви, слуги мої, де ви?

Прибігли слуги, і поміщик наказав:

— Кожушок — збереш виноград! Фартух — вичавиш з винограду сік! Шинель — наллєш у келих!

Побігли небораки-слуги виконувати наказ — і невдовзі на столі стояв великий келих солодкого виноградного соку.

Якось узимку, в завірюху й мороз, покликав жадібний поміщик своїх слуг і загорлав:

— Хочу риби! Ри-ри-ри-би-би хочу! Прорубайте на річці ополонку і принесіть мені риби!

— Чим же нам ловити рибу? Дай нам невід! — відповіли слуги.

— Обійдетесь і без невода, лінтюхи!

Що було робити бідолашним слугам? Пішли вони на річку прорубали ополонку й полізли в холодну воду рибу ловити.

Кожушок наразився на гострий кілок, що стримів із води, фартух затягло під воду течією, а шинель примерзла до криги.

Чимало часу минуло, поки вони нарешті спромоглися звільнитися і видертись на берег.

Жадібний поміщик нетерпляче чекав їхнього повернення, а потім, гнівний та лютий, подався до річки.

Дивиться — кожушок, фартух і шинель сидять на березі, ковтають дрижаки, а риби немає.

— Дармоїди, нероби! — зіпнув поміщик.— Як вам не соромно! Ну, начувайтеся!

Він кинувся на своїх слуг і хотів їх побити. Але кожушок, фартух і шинель відскочили вбік, і жадібний поміщик шубовснув у воду.

Йому перехопило дух від крижаної води, а потім він почав благати:

— Рідненькі, любенькі мої слуги? врятуйте мене! Врятуйте, не пошкодуєте! Я буду добрий до вас, ніколи більше вас не кривдитиму.

Проте кожушок, фартух і шинель навіть слухати не схотіли поміщика…

Помчали вони додому, посідали біля теплої грубки, зігрілися й висушилися, а тоді запросили людей з усього села і влаштували бучний та веселий бенкет.

Гуляли до самісінького ранку.