Курочка, мишка та півник

Жили собі, були собі там, де може, й зовсім не жили та не були, курочка, мишка та півник.

Якось курочка знайшла житнє зернятко. Знайшла його й закудкудакала:

— Ко-ко-ко, ко-ко-ко! Гляньте-но, що я знайшла! Хто віднесе зерно до млина?

— Я — ні,— сказала мишка.

— Я теж ні,— сказав півник.

Понесла курочка сама зернятко до млина. Мірошник змолов його на борошно.

— Хто понесе борошно додому? — спитала курочка.

— Я — ні,— сказала мишка.

— Я теж ні,— сказав півник.

Понесла курочка сама борошно додому.

— Хто замісить тісто на хліб? — спитала курочка.

— Я — ні,— сказала мишка.

— Я теж ні,— сказав півник.

Замісила курочка тісто сама.

— Хто затопить піч? — спитала вона, коли тісто висходилось.

— Я — ні,— сказала мишка.

— Я теж ні,— сказав півник.

Гаразд. Запалила курочка вогонь у печі сама.

— Хто спече хліб? — спитала вона.

— Я — ні,— сказала мишка.

— Я теж ні,— сказав півник.

Спекла курочка хліб сама.

— А хто ж їстиме хліб? — спитала курочка, коли спекла вже хліб.

— Я! — сказала мишка.

— Я теж! — сказав півник.

— Ні! — відповіла курочка.— Хліб я з’їм сама із своїми курчатками. Так і сталося. Коли хліб добре випікся, курочка з своїми курчатками зі смаком його з’їли.

Через тиждень курочка знову знайшла житнє зернятко і знову надумала спекти хліб.

Тільки-но мишка та півник почули про це — схопили зернятко, побігли з ним до млина, змололи його на борошно й хутенько принесли додому.

Півник замісив тісто на хліб, а мишка допомогла курочці розпалити в печі.

Спекли курочка, мишка та півник хліб і смачно його з’їли гуртом: курочка з курчатами, мишка та півник.

Ото був добрий обід!