Жили колись на білому світі троє гусенят. Не було в них ніяких клопотів-турбот. З ранку до вечора паслись собі на великому лузі. Дивилися на небо, як пролітають білі хмарки, слухали, як гомонить вітер, або грілися на сонечку.
Ластівки, жучки-комашки, метелики, мухи — всі були гусенятам добрими друзями.
Одного ясного ранку, коли троє гусенят умивались на березі струмочка, найстаршеньке побачило, що вода в струмочку піднялась і тече дуже швидко…
— Водичко куди ти квапишся? — гукнуло гусеня.— Невже ти не бачиш, що ми хочемо скупатись у тобі?
— Сьогодні не можна,— відповіла вода,— бо сьогодні почалась весна, в горах розтанув сніг, тож я течу до річки.
Оглянулися гусенята. Справді, на лузі вже з’явилися різнобарвні квіти.
— Диви, як насупилось небо! — обізвалося середнє гусеня.— Над нами збираються хмари! Невже буде дощ?
— Гі-га-гі-га-а-а! — почулося раптом, і щось замахало в повітрі великими крилами.
— Це дикі гуси! — гукнуло наймолодше гусеня. — Вони вже прилетіли з далеких країв! Таки настала весна, вода в струмку не збрехала!
Гусенята заздрісно дивились на диких гусей, що полетіли далі.
— А де вони були взимку? Може, весь світ облетіли? От, якби і я могло податися кудись далеко! — сказало наймолодше гусеня.
— То ходімо й ми, помандруємо кудись! — обізвалось середнє.
— Ходімо! — погодилось найстарше.
І вони рушили в путь.
Ідуть вони, довго вже йдуть. Нарешті вийшли на узлісся.
— Хто це ходить тут, край лісу? — спитав зайчик.
— Це ми, троє гусенят! Ми вирушили в мандри.
— Невже ви наважились пуститися в далеку подорож? — здивувався зайчик.— І отак собі йдете? Шлях тут дуже кам’янистий! У лісі сила-силенна колючок та гострих гілочок, пораните собі ноги!..
— Що ж нам робити? — спитали гусенята.
— Підіть до шевця, хай він пошиє вам чобітки.
Послухались гусенята зайчикової поради і пішли до шевця.
— Любий шевцю, поший нам чобітки!
— Ти ба! — здивувався швець.— Невже вам погано бігати по лугу без чобіток? Адже травичка така шовковиста, а пісочок на березі струмочка м’який, оксамитовий…
— Авжеж, там ми можемо й босі ходити,— відповіло найстарше гусеня,— але ми зібралися в далекі мандри. Ось дійшли до лісу, а там багато гострих камінців, а далі в лісі ще більше колючок і гострих гілочок. Босоніж ми там не пройдемо.
— Правду каже наша старша сестричка,— додало середнє гусеня,— я теж хочу мати маленькі чорні чобітки.
— Мені теж поший, тільки червоні,— сказало наймолодше.
«Що ж мені з цими гарненькими гусенятами робити? — подумав швець.— Багато я пошив чобітків для хлопчиків і дівчаток, але для гусенят?.. Такого ще світ не бачив і не чув…»
І почав швець голову собі сушити — як бути?
Раптом глянув на колодки й каже:
— Я радий був би пошити вам чобітки, але в мене немає колодок для гусячих ніжок, а без них як викроїти вам чобітки?
Зітхнули гусенята й мовчки пошкандибали додому.
— Гі-га-гі-га-а-а! — загелготали вони, вийшовши на узлісся.
Почули їх зайчик, білочка і сарночка та й вийшли назустріч.
— Ну що, домовились із шевцем? — спитав зайчик.
— Пошив би швець чобітки, та немає в нього колодок для гусячих ніжок. Гі-га-гі-га-а-а, гі-га-гі-га-а-а! — відповіли гусенята.
— Ну, тоді повертайтесь на луг,— сказав зайчик.
Гусенята послухались розумної ради й повернулися на луг. Так вони відтоді й пасуться на лугу і більш не пускаються в мандри.
