Троє малих гусенят

Жили колись на білому світі троє гусенят. Не було в них ніяких клопотів-турбот. З ранку до вечора паслись собі на великому лузі. Дивилися на небо, як пролітають білі хмарки, слухали, як гомонить вітер, або грілися на сонечку.

Ластівки, жучки-комашки, метелики, мухи — всі були гусенятам добрими друзями.

Одного ясного ранку, коли троє гусенят умивались на березі струмочка, найстаршеньке побачило, що вода в струмочку піднялась і тече дуже швидко…

— Водичко куди ти квапишся? — гукнуло гусеня.— Невже ти не бачиш, що ми хочемо скупатись у тобі?

— Сьогодні не можна,— відповіла вода,— бо сьогодні почалась весна, в горах розтанув сніг, тож я течу до річки.

Оглянулися гусенята. Справді, на лузі вже з’явилися різнобарвні квіти.

— Диви, як насупилось небо! — обізвалося середнє гусеня.— Над нами збираються хмари! Невже буде дощ?

— Гі-га-гі-га-а-а! — почулося раптом, і щось замахало в повітрі великими крилами.

— Це дикі гуси! — гукнуло наймолодше гусеня. — Вони вже прилетіли з далеких країв! Таки настала весна, вода в струмку не збрехала!

Гусенята заздрісно дивились на диких гусей, що полетіли далі.

— А де вони були взимку? Може, весь світ облетіли? От, якби і я могло податися кудись далеко! — сказало наймолодше гусеня.

— То ходімо й ми, помандруємо кудись! — обізвалось середнє.

— Ходімо! — погодилось найстарше.

І вони рушили в путь.

Ідуть вони, довго вже йдуть. Нарешті вийшли на узлісся.

— Хто це ходить тут, край лісу? — спитав зайчик.

— Це ми, троє гусенят! Ми вирушили в мандри.

— Невже ви наважились пуститися в далеку подорож? — здивувався зайчик.— І отак собі йдете? Шлях тут дуже кам’янистий! У лісі сила-силенна колючок та гострих гілочок, пораните собі ноги!..

— Що ж нам робити? — спитали гусенята.

— Підіть до шевця, хай він пошиє вам чобітки.

Послухались гусенята зайчикової поради і пішли до шевця.

— Любий шевцю, поший нам чобітки!

— Ти ба! — здивувався швець.— Невже вам погано бігати по лугу без чобіток? Адже травичка така шовковиста, а пісочок на березі струмочка м’який, оксамитовий…

— Авжеж, там ми можемо й босі ходити,— відповіло найстарше гусеня,— але ми зібралися в далекі мандри. Ось дійшли до лісу, а там багато гострих камінців, а далі в лісі ще більше колючок і гострих гілочок. Босоніж ми там не пройдемо.

— Правду каже наша старша сестричка,— додало середнє гусеня,— я теж хочу мати маленькі чорні чобітки.

— Мені теж поший, тільки червоні,— сказало наймолодше.

«Що ж мені з цими гарненькими гусенятами робити? — подумав швець.— Багато я пошив чобітків для хлопчиків і дівчаток, але для гусенят?.. Такого ще світ не бачив і не чув…»

І почав швець голову собі сушити — як бути?

Раптом глянув на колодки й каже:

— Я радий був би пошити вам чобітки, але в мене немає колодок для гусячих ніжок, а без них як викроїти вам чобітки?

Зітхнули гусенята й мовчки пошкандибали додому.

— Гі-га-гі-га-а-а! — загелготали вони, вийшовши на узлісся.

Почули їх зайчик, білочка і сарночка та й вийшли назустріч.

— Ну що, домовились із шевцем? — спитав зайчик.

— Пошив би швець чобітки, та немає в нього колодок для гусячих ніжок. Гі-га-гі-га-а-а, гі-га-гі-га-а-а! — відповіли гусенята.

— Ну, тоді повертайтесь на луг,— сказав зайчик.

Гусенята послухались розумної ради й повернулися на луг. Так вони відтоді й пасуться на лугу і більш не пускаються в мандри.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up