Один старий цар мав чотирьох синів. Любив усіх чотирьох однаково, тому перед смертю не міг вибрати — котрому з них передати царство. Покликав цар усіх синів і каже:
— Діти мої, я вже помираю. Хочу з-поміж вас вибрати наступника. Аби я знав, які ви на розум, кожен із вас за мого життя буде керувати невеликий час. Царем стане той, хто себе покаже якнайліпше.
Почав царювати наймолодший син.
Сонце засвітило, потоки зашуміли, трава зазеленіла, дерева почали розвиватися, луги запахли квітами. Немало радості приніс правитель людям. Потішив він і старого батька.
Прийшла черга на другого сина.
Стали ниви зерном проростати-наливатися, діти купалися в річках, вівці паслися в полонинах, люди косили трави, пахло сіном.
Полюбилося усім і таке царювання.
Покликав цар свого третього сина.
Коли той почав у царстві правити, дерева змінили зелений лист на золотавий, вітер поніс димом із тих ватр, які палили скотарі. Сади налилися плодами — яблуками, грушками. Визрів виноград. Скрипіли вози з поля…
Прийшла черга четвертого — найстаршого сина.
Покрив він усю землю, аби відпочила, білим покривалом — кінця-краю не видно йому. Полетіли з груників санчата, понісся хлоп’ячий і дівочий сміх.
Покликав цар знову всіх своїх синів і каже їм так:
— Мої дорогі діти! Кожний із вас царював як треба і мені полюбилося. Я гадаю, що буде то добре, коли ви і надалі будете чергуватися.
Відтоді царює кожний із синів — по четвертині року.
