Один бідний чоловік мав дуже красну доньку. Гарнішої від неї не було по всіх сусідніх селах. У ті часи, як звикли казати, воли рикали до волів — багатий бідної не брав. Але на цій красуні ґаздівські хлопці билися — ніхто не хотів знати, що дівчина гола, як та голка.

Одного вечора приходить на оглядини багацький леґінь. Бідняк зрадів, що його дочка віддасться на достаток. Погостилися, випили — і чоловік дав згоду на весілля.

Але тільки леґінь витяг ногу, як заходить інший маєтний сватач. Бідняк, що був під чаркою, пообіцяв дівчину і другому. Той пішов, а до хатини — третій. Старий і з тим випив, і вдарили собі по руках.

На неділю всі три женихи мали прийти до нього на заручини. Чоловік спохопився:

— Що я наробив? Чи я здурів, чи що зі мною сталося? В мене одна-єдина дитина, а я аж трьом її пообіцяв! Що їм скажу в неділю?

Зібрався він у друге село до своїх братів, попросити якоїсь поради. А в дорозі зустрічає діда, старого-престарого. Бідняк йому красно поклонився, і дідо запитав:

— Чого, неборе, ти такий сумний?

Чоловік і розповів: трьом леґіням пообіцяв дівчину, яка в нього одна, то й журиться, що з того тепер буде.

— Нічого не журися, — порадив йому дідо. — Ти в одного брата попроси собаку, а в другого — свиню. Дома запри їх у коморі разом із дочкою. А далі все станеться, як треба.

Так і зробив бідний чоловік.

Прийшли всі три женихи до хати. Посідали і нараз питають:

— Де ж ваша дочка?

— Забігла до сусідки, — відповів бідняк.

Він посидів трохи з женихами і вийшов надвір. Потихеньку відчинив комору, а там три красні дівчини — такі, як одна! Зайшли вони, веселі, до хати і кожна собі сіла до свого леґіня.

А другої неділі усі повіддавалися.

По весіллі бідняк залишився у хаті один. Якось він надумав навідати доньок. Хоча всі три потрапили на добре господарство, все ж хотів подивитися, як вони живуть. І зібрався чоловік у гості. Але йде і журиться, бо не знає, котра донька — справжня. Дорогою зустрічає ще раз сивенького діда.

— Чого ти, неборе, зажурився знову? — спитав його дідо.

— Як мені не журитися, — говорить бідняк: — Іду навідати я доньок, а не знаю, котра — моя рідна?

Дідо йому порадив:

— Слухай, чоловіче. Коли прийдеш до котроїсь доньки і не застанеш її дома, знай, що вона — псяча. Якщо донька буде серед дня лежати у постелі, вона, щоб ти знав, — свинська. А як прийдеш до рідної доньки — знайдеш її при хаті і, як би ти раненько не навідався, — уже наварить їсти.

Так воно й було. Прийшов бідняк до першої доньки, та не знайшов дома. Питається зятя:

— Ну, як жінка, чи добра вдалася?

— Та була би несогірша, — відповідає зять, — лише погану має звичку: рано встане й доки не оббігає ціленьке село, нічого не зробить. А прибіжить — аж язика вивалює, віддихується.

Чоловік подумав: то — псяча дочка.

Відкланявся від першого зятя — йде до другого. Прийшов, а той каже:

— Сідайте, няньку, відпочиньте. Еге, моя жіночка і досі — у постелі. Вилежиться, аж боки затерпнуть, а потому помаленьку встане та й собі щось ворушить. Таке, якби рила…

Чоловік дізнався: то — свинська дочка.

Ну, а далі зібрався і йде до третьої доньки. Прийшов до неї ще до дня, а з комина вже куриться. Помітила батька крізь вікно, вибігла до нього і обцілувала:

— Йой, нянько прийшов!

Взяла за руку, повела до хати і дала тепленького поїсти.

Чоловік одразу зрозумів, що це його дитина.

А коли він вертався додому, дорогою всім розповідав, як упізнав свою рідну доньку. Я теж від нього все то чув — та й вам розповів.