Таємниця бідного чоловіка

Українська казка

Було, де не було, жив дуже бідний чоловік. Прийшла весна, а бідняк не має ні орати, ні копати. Але є у нього один лужок-кісничка. Взяв під плече сокирятко і йде підчистити лужок, аби ліпше травиця росла. Прийшов, кісничку підчищає. А ріщачко носить на громаду, в якій уже тлів давнішній хворост. Бідняк дав порядок і запалив ріща. Несподівано з вогню щось страшно завищало. Бідняк схопив граблі, купу розметав. А з ватри вискочив змійчук — і просто чоловікові на шию.

— Чоловічку добрий, неси мене до нянька — гадячого царя. Він красненько тебе обдарує: ти врятував мені життя!

Бідняк відповідає:

— Та куди я знаю тебе нести? Звідки я знаю, де твій няньо?

— Ти лише песи! А котрими дорогами іти — я покажу тобі язиком.

І чоловік заніс змійчука одного глибокого звору, а гори довкола — самі кам’яні. Змійчук мовив:

— Далі тобі дороги нема. За сими горами, на срібному полі, стоїть няньків дім. Я злізу й піду викликати няня.

І змійчук поповз.

А чоловік, чекаючи, ходить собі звором. Йде, йде і побачив: коло великого вогню гріються чорні ворони. Вони спитали бідняка:

— Чого, чоловічку, ти сюди зайшов? Відколи ми на світі живемо, тут людської ноги не було.

Бідняк відповів, що так і так, він врятував гадика і прийшов дістати нагороду від гадячого царя.

А ворони кажуть:

— Слухай, чоловіче, ти попроси собі на язик гадячої слини.

Бідняк подякував птахам і проходжується далі.

А малий змій вибрався на скелю та як свисне на кам’яні гори! Нараз спустився з верхів грубий змій у золотій короні. Поговорив зі змійчуком і — до чоловіка:

— Сип мені говорить, що ти йому врятував життя. Скажи, скільки хочеш золота і срібла?

Бідняк згадав, що йому порадили чорні ворони:

— Ей, не треба золота і срібла. Дайте мені на язик гадячої слини.

Грубий змій не дуже приставав, відмовлявся від такого діла. Та чоловік інше не хотів. Тоді змій говорить:

— Слухай, чоловіче, я дам тобі слини. Але якщо комусь скажеш, то нараз умреш!

— Не скажу нікому! — пообіцяв бідняк.

І грубий змій чвиркнув з рота гарячої слини. Чоловік зібрався і йде собі додому. Він досить далеко заніс змійчука: учинив дороги зараз на три дві. Вже дуже голодний, ледвесеньки йде. Так прийшов на поле, під одного дуба. А дуб величезний — стовбур під ним має тридцять метрів. Чоловік подумав:

«Добре, що тут висока трава — ляжу й відпочину, бо вбив мене голод».

І лежить під дубом — якраз так, як тепер лежиться на постелі. Бачить, летять два ворони. А ворони подумали, що чоловік спить. Один із них закаркав, другий відповів. А чоловік від гадячої слини почав розуміти усякого птаха і всяку тварину, котра що говорить. Один ворон мовив: «Ой, якби той чоловік знав, на чому лежить!» Другий відповів: «Якби він знав, але йому таке й не сниться». І полетіли далі.

А чоловік вирубав гілляку і взявся копати. Не дуже довго він копав, і йому показався великий котел, повний золота. Та чоловік не дасть собі ради, бо котел тяжкий. Взяв крисаню в руки і плеще додому. А як прийшов, каже своїй жінці: так і так, потрібно би доставити котел золота.

Пішли вони обоє до одного ґазди. Просять коней, ніби везти дрова. Ґаздові не хотілося позичати бідному тягло, але він сказав:

— Добре, за кожного вола будеш мені по два дні косити.

Чоловік і жінка приїхали возом до давнього дуба. Висадили котлище на віз і привезли додому. Були дуже раді, що знайшли таке велике щастя. І почали жити собі добре. З’явилися у них свої коні, своя корова, свої вівці. І лише тим журяться, що не мають діточок.

Але прийшла ще одна весна. Люди позганяли овець край села, щоб мішалися — були готові йти на полонинську пашу. Наш чоловік жене й свої вівці. В нього худоба дуже красна, бо вона ніколи не голодна: чи корова забринить, чи кінь заірже, чи вівця замекає — чоловік розуміє, коли яка тварина чого просить. І його люди кличуть за полонинського ватага[1].

Він погодився. Сам сів на коня, жінка на кобилу — їдуть на полонину, у високі гори. Хащі вже розвилися, листячко шумить. Кінь із чоловіком вибрався вперед і заіржав. Кобила відповіла. Чоловік порозумів: «Чого ти так відстала, ачей, не годна йти нагору, що я тебе залишив позаду?» — «Ти легший — що тобі нести одного чоловіка! А на мені нині-завтра — двоє».

Чоловік, коли почув, що жінка завагітніла, то дуже зрадів. Повеселів, сміється. А жінка питає:

— Чого ти смієшся?

Він сказав:

— А ти би не хотіла, аби я сміявся?

І коли питала — все їй такі загадки викидав. Але жінка: кажи та кажи! Так доїла, що він відповів:

— Жоно, я не смію тобі все сказати. Якщо скажу, то мені кінець.

— Вмирай, та кажи!

Чоловік усе ще не хотів виказати жінці свою таємницю. І немало протекло води, доки вони вернулися в село, привезли на конях сир. А жінка пам’ятала:

— Чого ти сміявся?

Чоловік був добрий і почав казати:

— Ну, коли так хочеш, розповім. Та зроби мені труну. Жінка побігла у село і дала зробити чоловікові труну.

Він помився, чисто одятнувся і ліг у деревище. Та ще попросив:

— Слухай сюди, жоно, принеси кризу палицю, бо, може, постарію, то як на тому світі буду могти ходити?

Вона знайшла палицю, подала чоловікові. А сама стала і чекає, щоб розповідав, чому він сміявся.

Раптом когут вискочив на пліт, залопотів крилами і закукурікав:

— Ку-куди тебе несе? Ґаздо золотий! Ідеш зі світу білого у темний через свою жону? Не можеш наказати одній жінці? У мене їх не одна, а двадцять, але коли раз тупну ногою, то всі коло мене! А ти маєш у руці криваню і так собі лежиш!

Жінка пустилася тікати, а чоловік піднявся з трупи і дуже засміявся. Він став ще веселіший. Та жінка потому ніколи не питала, чого йому так весело. І жили вони добре. Були в них діточки. А може, дочекалися й онуків, коли не повмирали.

[1] Ватаг — старший вівчар, ватажок.

Джерело: Дванадцять братів. Закарпатські казки.— «Карпати», Ужгород, 1972.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up