Казка починається з одного чоловіка, що мав дуже багато дітей. Ціле село уже було в нього батечками і маточками. А тут народилася ще одна дитина. Чоловік ганьбився хрестити її у своєму селі, поніс у сусіднє.
Дорогою стрічає двох людей:
— Люди добрі, чи ви не були б моїй дитині хресними?
— Та чому ні? — погодилися зустрічні.
Коли дитину похрестили, чоловік красно подякував. Узяв маля на руки, йде додому. Подумав собі: «Ей, не спитав я, звідки оті люди». А тої хвилини вони покликали його:
— Зачекайте, куме! Не дали ми нашому хресникові подарунок, бо ми подорожні, нічого не маємо. Та обіцяємо йому замість подарунка телицю, котру знайдете по дорозі. Коли її зустрінете, то у праву руку візьміть мотузок і ведіть. А коли буде вириватися, то дайте їй волю, пустіть — і най іде, куди хоче.
Чоловік так і зробив.
Прийшов додому і розповідає:
— Знайшов я по дорозі нашій дитині хресних. Вони подарували їй телицю, але корівка вирвалася і кудись пішла.
З часом і забули за невідомих батечків. А хлопчик підріс і почав дуже жалкувати, що братам на Великдень несуть писані яйця, а йому ніхто нічого.
На те батько каже:
— Синку, я тебе хрестив у сусідньому селі, а батечків зустрів по дорозі. Вони тобі подарували телицю, але телиця вирвалася і кудись пропала.
А хлопчик тоді каже:
— Няньку, я йду шукати телицю.
Зібрався і пішов.
Раз іде він лісом і натрапляє на чорного діда,
— Куди ти йдеш, хлопче?
— Іду шукати ту телицю, котру мені обіцяли батечки.
— Хлопче, не знайдеш ти своєї телиці, коли мені не пообіцяєш від неї бичка.
Хлопець пообіцяв, аби лише дідо дав якусь пораду. І той сказав, щоб він прийшов до одної криниці, а там чекав, коли його телиця прийде воду пити.
Хлопчина все зробив.
Приходить телиця, а то вже корівка — з прекрасним бичком, котрий має золоті роги.
— Ой, жаль, що я мушу сього бичка віддати! — каже собі хлопець.
А бик проговорив:
— Не біда, що ти мене пообіцяв дідові. Усе буде добре. Учинив ти із чорним угоду?
— Учинив, та дідо її взяв і сховав під бука, під коріння.
Бик пішов до бука, угоду вигріб і зжував.
На те приходить чорний дідо і вимагає обіцяне. А хлопець йому каже:
— Я тебе, чоловіче, ніколи не знав і нічого тобі не обіцяв.
— Та як пі?
— Покажи угоду!
Чорний дідо почав рити землю, але угоди не знайшов. Так хлопець виграв із нечистим, пригнав собі додому корову й золоторогого бичка.
— Нас не треба прив’язувати до ясел, — проговорив бик. — Ми будемо годуватися самі. Але коли я рогом постукаю, то нараз приходь.
Хлопець усе приходив, коли бик стукав рогом, і той йому радив великі діла. Раз почав казати:
— Дорогий мій ґаздо, знаю, що ти маєш велику рідню, братів і сестер. Будуй для них хати, справляй їм весілля.
Хлопець так і зробив. Бик знову постукав рогом у стіну.
— Ти поженив своїх братів, повіддавав сестер?
— Усе в порядку.
— А чи лишилося тобі ще дещо із грошей?
— Лишилося.
— Ну, йди до такої і такої баби. У тої баби є мій брат, котрого вона вкрала, коли нас мама разом народила. Якраз тепер баба хоче його продавати — вона буде просити за нього решето срібла. Чи маєш стільки?
— Маю.
Хлопець прийшов до баби і каже:
— Купіть ви у мене одинака-бика: він такий самий, як у вас, будете мати пару.
— Немає в мене грошей купувати, скорше продам свого.
— Скільки хочете?
— Решето срібних — і бери!
Так він купив у баби бика і спарував його зі своїм.
На другий день бик стукає знову.
— Ну, що нового, волику?
— Ти уже, Іване, поженив братів, повіддавав сестер, а тепер подумай і про себе. Кажи своєму нянькові, най сватає за тебе царівну.
Коли хлопець передав то батькові, старий здивувався, але пішов до царя.
— Пресвітлий царю! Син мене відправив вашу дівку сватати.
Цар відповідає:
— Можливе діло, але в тому разі, якщо твій син за три години зоре кам’яну гору, засіє й заволочить, а до вечора збере готовий урожай.
‘Із тим словом чоловік вернувся додому і все розказав синові.
А віл постукав рогом.
— Що нового, волику?
— Нового нічого, лише пошли нянька до царя і най перекаже, щоб той дав зробити сталевого плуга, сталеву борону і сталеве ярмо.
Батько пішов і переказав. За три дні усе було готове.
Іван запріг до плуга своїх воликів, прийшов до гори. Вони зорали все за три години. А на вечір хлопець зібрав урожай.
І цар віддав за нього доньку. Жили вони добре. Іван — так звали хлопця — був коло царя як міністр.
Але він мав за слугу дуже меткого хлопця. І той слуга зійшовся з його жінкою. Іван про те нічого не знав.
Минув час. Іван зайшов до волика і чує:
— Іди копай на полі яму для моєї мамки. Хоче помирати.
Іван викопав яму і загріб корову.
А на ранок волик знову стукає:
— Іди копай на полі яму для брата мого. Копай на лівій стороні, коло моєї мами.
Іван так і вчинив.
На третій день також почув стук.
— Що нового, волику?
— Ой, нове недобре: вмираю і я.
Іван гірко заплакав.
— Нічого не бійся, — заспокоїв волик. — Будеш ти добре жити, лише копай яму на правій стороні, коло моєї мами. Так ми були у маминому череві: брат зліва, а я справа.
Іван красно поховав останнього волика і, змучений, вернувся додому.
А рано жінка встала скорше. Бачить, на їх полі — прекрасний палац із трьома вежами.
— Вставай, чоловіче, ми маємо замок!
Іван подивився і дуже йому сподобався палац. Весело сказав:
— Як то може бути, що за одну ніч сталося таке чудо? Видати, з нашої худоби…
А жінка все переказала своєму коханцеві. І, як тільки вона то сказала, палац запав у землю.
Нещасний Іван узяв у руки палицю і пішов по світу — каратися за нерозумне слово, що виказав жінці.
Іде, іде довго і зустрів одного подорожнього. А той йому каже:
— Чоловіче, вертайся додому. Спитай слугу, чи він відгадає, звідки завтра буде сонце сходити. Коли відгадає, ти вирушиш знову на покуту і не будеш мати пристанища. А як не вгадає, залишишся на своєму місці.
Вдома Іван питає слугу:
— Вгадай, звідки завтра буде сонце сходити. Вгадаєш — то зостанешся на моїм маєтку, як ні — візьмеш у руку мою палицю і підеш по світу.
Слуга йому каже:
— Таке може вгадати найменша дитина! — Але подорожній наслав йому так, що він відповів: — Сонце буде с ходити із заходу.
Так слуга взяв Іванову палицю і пішов на край світу. А Іван лишився у царському палаці.
