Раз був жорстокий воєвода, що звався Платформа. Одного дня зібрався він на лови. Узяв собі двох помічників, посідали на коней — і в хащу: в тих часах водилося ще так, що дичину доганяли кіньми, а стріляли в лука.

Ловці вибралися з хащі на одну поляну, а там пасуться три олені. Та не встигли засвистіти стріли, як вони розбіглися в три боки.

Воєвода одразу погнався за найбільшим оленем. А той завів його до звору і непомітно зник. Платформа роззирається — довкола страшні скелі. Далі нікуди і йти. Раз глипнув, а на кручі стоїть його олень. Уже поклав копито на величезну брилу, зготувався її зіштовхнути. Та спочатку запитав ловця:

— Скажи, царський міністре, коли ти волієш гризти каменя — за молодих чи за старих літ?

Платформа подумав: «Де тонко, а де товсто? Якщо брила звалиться, то дорога з кам’яного звору буде перекрита. Ой, ліпше гризти камінь з молодих років, як сидіти в ямі аж до старості».

І тільки так подумав, як олень десь пропав. Тоді міністр повернув коня — пустився тікати. Приїхав він до свого палацу і такий тихенький, ані жінці нічого не каже. Та другого дня заговорив:

— Слухай, жінко. Збирайся в дорогу, бери хлопчиків. Мусимо йти звідси.

Вийшли до одної великої води і дивляться, як би перебратися. А з другого берега простенько на них хтось штовхнув човна. Платформа переправився з сім’єю на той бік — а там розбійницьке гніздо. Добре, що в царського міністра було мною золота: розбійники за красну ціну відпустили їх.

Ідуть вони, ідуть. У Платформи на думці одне — він мусить гризти каменя. Але ганьбиться про таке казати. А жінка нарікає:

— Чоловіче, у які богзнятини ти мене ведеш?

— То вже моє діло.

— Коли твоє, то йди собі сам!

Досперечалися до того, що як дійшли до першої гори, жінка рушила в один бік, а він із хлопчиками — в другий.

Не знаємо, що там було з жінкою, а Платформа став коло води, що гнала швидку хвилю. Взяв на руки молодшого хлопчика і переніс на другий бік. Далі вертається за старшим. Коли був серед річки, оглянувся, а малого хлопчика уже тягне вовк. Глянув на другий берег, а старшого вже бере ведмідь.

Залишився Платформа один, без золота, без жінки, без дітей. Блукав лісами й пустами, доки з великою бідою не дістався до одного хутора. Підходить він і бачить: люди сперед хати молотять снопи.

— Що ти, бідний чоловічку, хочеш? — спитали його.

— Хочу якусь роботу, — почав проситися нещасник. — Чи не міг би я тут працювати?

І хапає жменями зерно, бо дуже голодний.

Тут на коні приїжджає граф — поглянути своє господарство.

— А то що за жебрак? — і канчуком тиче у Платформу.

Молотники йому відповідають:

— То бідний чоловік, проситься на роботу.

Граф подумав, подумав і каже:

— Добре, будеш діставати їсти і по чотири крейцери на день.

Так найнявся Платформа у графа і служив у нього аж до старості.

А раз, коли він сторожив пшеницю, сперед нього в полі вийшов олень.

— Ну, царський міністре, тепер знаєш, як то гризуть каменя, — каже знову чоловічим голосом. — Тепер тобі можна панувати, бо не будеш мучити людей.

І сталося, що на ту державу напали вороги. Цар одразу згадав про Платформу, бо коли той був першим міністром, вони не програвали жодної війни. І йому приснилося, що по царському двору ходив великий бик. А в тих часах старі люди вміли тлумачити сни. Пояснили, що цареві снилося: на таке показує, що воєвода ще живий, у якомусь графському маєтку працює, як віл. Цар розіслав гінців по всій державі. І з двома гусарами Платформа повернувся до свого палацу. А жінка вже там. Вона радіє й плаче:

— Все було би добре, але де сини?

Платформа не мав часу її потішати, бо вороги вже пускали стріли на царський палац. Старий воєвода зібрав своє військо — простих людей з довколишніх сіл. І що собі гадаєте? Знялася така сила, що раз-два прогнали поганського царя!

Після бою вони зупинилися в одному селі. Воєвода хотів відпочити, бо вже був старий. А обслужниками в нього були двоє хлопців. Вони присіли в сінях і розговорилися. Старший питає молодшого:

— Ти звідки, побратиме?

Той відповідає:

— Не знаю, що й казати. Пам’ятаю, як мене із братиком няньо вели через одну хащу. Потому мене першого перенесли через одну річку і вже верталися за братом. Але коли були серед річки, мене схопив вовк; перекинув на спину й побіг…

— А мене поніс ведмідь! — аж вигукнув другий.

Так порозумілися, що вони — брати.

Молодший сповістив:

— Мене тоді відбили вівчарі.

— А мене — скотарі, — сказав йому старший.

Воєвода почув їх розмову. Він закликав хлопців до світлиці, де відпочивав, і розповів їм геть усе про своє життя.

— Я, діти, вже зістарівся. І скоро помру. Та хочу вам повісти, аби ви пам’ятали, як то бідний чоловік живе: ціле життя гризе свого каменя! — наповідав синів.

Другого дня він видав наказ розпустити військо по домівках і сам із синами вернувся додому. Так вони зібралися цілою родиною у великій радості. І казці кінець.