Як Іван ходив до сонця

Жив колись на світі парубок Іван. Коли йому засіялися вуса, задумав оженитися. Та найфайніший легінь без кавалка поля, коня і корови не вартий торби з січкою. Отож пішов на ярмарок і купив лошачка. Носив йому свіжої трави, напував криничною водичкою і чекав, аби лошачок виріс у доброго коня. Лошачок підріс, а в легіня — ні фіри, ні плуга, ні борони.

Пішов Іван до пана:

— Прийміть мене на службу.

— Добре,— каже пан,— служи коло коней.

Зайшов парубок до стайні. А там було багато візників — таких злих, як пси. Вони чомусь незлюбили хлопця від першого дня. Вибрали старих і найнехарапутніших коней, сказали:

— Пуцуй![1]

Іван чистив коней удень і вночі, але вони ніяк не радували око. І візники покликали пана:

— Адіть, які брудні, його копі. Най собі йде звідси…

Пай крикнув:

— Ти, ледацюго, не видит, як люблять моїх коней інші форналі? — Взяв гарапника, відшмагав Івана й пригрозив: — Коли мені не будуть вилискувати люстерком, так спишу тобі шкіру, що посинієш!

Іван не їв, не спав — робив, як чорний віл: А форналі крадькома кидали порохів на його коней, мастили їх гноем. Потім знову покликали пана. Той подивився і знов побив парубка.

Гірко стало Іванові. Пішов сумний до свого лошака, сів собі на жолоб і задумався.

— Чого сумуєш, приятелю?

— Як маю веселитися, коли пан побив мене за те, що у всіх інших форналів коні чистіші від моїх.

— Не журися, я тобі пораджу, що треба робити,— каже хлопцеві лошак.— Відріж трохи із моєї гриви і зроби собі щітку.

Іван зробив щітку із гриви лошачка й почистив нею своїх коней. Вони аж засвітилися. Пан подивився, усміхнувся й відлупцював інших форналів.

— Ви, ледацюги, не видите, як треба пуцувати моїх коней? І завтра я прийду на вашу голову!

Пан бив їх щоднини.

Якось форналі гнали коней до річки і здибали стару-престару бабу. Вона спитала їх:

— Чому у вас такі синці?

— Пан б’є, бо наші коні брудніші від Іванових.

Баба мовила:

— Купіть мені червоні чобітки, і я вас навчу, що треба робити.

Форналі купили червоні чобітки і пішли вночі до баби. А вона сказала:

— Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить. Він піде світ за очі й не повернеться. Тоді матимете спокій…

Форналі прийшли до пана й почали брехати:

— Паночку, Іванко дуже мудрий. Він може дізнатися, чому Сонце так весело сходить, а сумно заходить.

Пан покликав Івана і питає:

— Скажи, чому Сонце завжди весело сходить і сумно заходить?

— Звідки мені знати?

— Не бреши, мусиш знати! Іди собі й доки не дізнаєшся, то не повертайся, бо заб’ю на місці.

Іван подумав:

«Аж тепер той пан вкоротить мої дні!»

— Чого ти знову зажурився, приятелю? — спитав лошачок.— Говори, яка біда спіткала.

Коли хлопець розповів, лошак його втішив:

— Не журися, підемо до Сонця.

Вирушили в дорогу. Ішли днину, другу, а на третю дійшли до двох берестів, які зчепилися гіллям і так били один одного, аж листя летіло. Нахилилися до хлопця:

— Куди їдеш, легіню?

— До Сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить, а сумно заходить.

— Спитай його, доки ми тут будемо ще битися.

— Спитаю.

Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій здибали якусь жінку, що виганяла з терня каченят.

— Куди їдеш, легіню?

— До Сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить, а сумно заходить.

— Спитай його, доки я ще буду виганяти з терня каченят.

— Най буде…

Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій прибули до річки, через яку вів золотий міст. Тільки ступили на той міст, як закричала риба:

— Куди їдеш, легіню?

— До Сонця.

— Чого?

— Дізнатися, чому весело сходить і сумно заходить.

— Спитай його, доки я ще буду тримати міст на своїх плечах.

— Добре, добре…— пообіцяв хлопець.

Вони перейшли річку й опинилися під височезною горою. Піднімалися день, другий, а на третій вийшли до кришталевого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині. То була мати Сонця. Вона з тривогою сказала:

— Ой тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід, то з вас лишиться тільки жменька попелу.

Іван розповів їй про свою біду, що привела його до Сонця.

— Ну, коли так, то лізьте під лаву, я розпитаю сина про все,— сказала господиня і заховала їх.

Вкотилося Сонце.

— У моїм палаці є якась людина? — спитало одразу.

— Ні, сину… Тобі люди вже, мабуть, привиджаються…

Сонце їло, пило, а мати сиділа і розповідала:

— Знаєш, цієї ночі мені снилися усілякі сни. Якийсь дивний чоловік спитав: «Чому твій син усе весело сходить, а сумно заходить?» Я не знала, що йому казати.

Сонце засміялося:

— Я весело сходжу, бо далеко виджу. Як тільки покажуся, із синього моря виринає чарівна красуня. Вона мені сміється — я радію, кличе мене — я йду. І цілий день милуюся нею. Увечері дівчина зникає з-перед моїх очей, і мені стає сумно.

Мати спитала ще:

— Скажи, сину, чи ще довго будуть битися ті берести, що ростуть при дорозі.

— То не берести, а два брати б’ються вже тисячу років. І вони ніколи не перестануть битися, бо дуже збиткувалися над своїми рідними: на старість їсти не давали, сорочки не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

— І ще мені приснилася жінка, яка виганяє з терня каченят. Коли вже їх вижене?

— Ніколи. То не каченята, а її бідні діти. Вона їх погубила: їстоньки не давала, спатоньки не клала, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не згасну на ясному небі.

Мати Сонця каже:

— Приснилася й риба, яка тримає на собі золотий міст. Питала, доки ще тримати.

— Триматиме доти, поки не скине в річку першого подорожнього, що ступить на міст.

Сонце пообідало, поцілувало маму в руку та й рушило далі. Іван і лошачок вилізли зі схованки, подякували файно і спустилися з гори.

Дійшли до річки й чують голос риби:

— Що сказало Сонце?

— Мовчи,— шепнув лошачок.— Скажеш тоді, коли міст перейдемо.

Іван накрив долонею рота і аж на тому березі повів:

— Сонце сказало, що ти доти триматимеш міст, поки не скинеш в річку першого подорожнього.

— Та це ж ти був отим подорожнім! Якби я була знала! Ой-йо- йой! — забідкалася риба.

Коло терня жінка запитала:

— Ну, що казало Сонце?

— Воно відповіло, що то не каченята, а твої діти у корчах. Ти їх погубила: їсти не давала, спати не вкладала, сорочечок не прала. Тепер їх маєш виганяти з терня, доки світ буде світом.

І жінка заплакала гарячими сльозами, а Іван із лошачком помандрував далі. Як дійшли до берестів, ті перестали лупцювати один одного — теж спитали:

— Що сказало Сонце?

— Будете вічно битися, бо збиткувалися колись зі свого тата й мами. На старість їсти не давали, сорочок не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

Берести ще дужче рвали на собі листя.

Іван прийшов до пана й розповів, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить.

— Можеш служити далі,— каже пан.

Але хлопець почухав потилицю:

— Не буду більше служити. Мені треба женитися.

І пішов до свого лошачка.

— Я хочу засватати оту дівчину, про яку казало Сонце.

— Коли так, то вирушаймо знову. Та не забудь узяти із собою пилу, сокиру й довгий мотуз,— порадив лошачок.

Ішли сім днів і сім ночей та й дійшли до моря.

— Гов! — вигукнув лошачок.— Ми вже там, де треба. Зроби хатку, біленьку як сніг.

Іван засукав рукави і збудував таку гарну хату, що в ній і цісар не соромився би жити.

— А тепер,— мовив лошачок,— прив’яжи до дверей мотуз і сховайся у корчах. Кінець мотузка тримай добро. Як дівчина зайде — смикни, і двері запруться, а сам підходь, тримаючись мотуза.

Коли Сонце зайшло, із моря вийшла дівчина, і така-така файна, що ні пером її не опишеш, ні пензлем не намалюєш. Зайшла в білу хату. Іван цього й чекав. Він сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і почала кричати:

— Пусти мене!

— Ні, рибонько, не пущу,— промовив Іван, увійшовши в хату.— Мусиш бути мені за дружину.

— Тобі? У мене ж закохане Сонце, і я маю любити його.

— Я теж люблю Сонце і буду йому вірним.

— Коли так, бери мене за руку і веди до нього — най нас благословить.

Іван одружився. Вони живуть донині у злагоді й щасті.

Щоранку стоять на березі моря і Сонце зустрічають, а ввечері його проводжають.